Читати книгу - "#Галябезголови"

— Тисяч вісімсот баксів? — сказав Чорнобай.

Антін завмер. Роздивлявся друга прискіпливо.

— А ти знаєш більше, ніж здається! — сказав. — Можеш згодитися…

— Для чого, Антоне?! Нічого я не знаю і знати не хочу! — відповів Чорнобай роздратовано. — Я в такі ігри давно вже не граю! Ці суки тероризують мого сина і його дружину. І я тільки одного хочу: щоб вони дали дітям спокій!

— Хочеш для них спокою, сам трохи пометушися!

— Не розумію я тебе!

— Андрію, я тобі конкретно допоможу! — відповів Черпак. — Але і ти мені допоможи, друже. Цього козла Гашинського давно пора за ґрати запроторити. Через те, що в аптеках гімно замість ліків продають, стільки людей померло… Може, тисячі! Реально — тисячі! Хіба не варто з цим боротися?

— Що я маю робити?

— Я тобі скажу. Дай мені день-два. Проконсультуюся з певними людьми і скажу.

Чекати довелося недовго. Того ж вечора, коли Чорнобай тільки упорався на «Леваді» і вже повертався до Затятового, зателефонував Черпак.

— Зустрінемося?

— Це терміново? Бо я за містом, — сказав Чорнобай.

— А-а-а… «Левада»! Все пестиш її, ніяк не можеш покинути! Слухай, друже! Тобі варто її здихатися!

— Чого б це?

— Бо та «Левада» тебе засмокче! — відповів Черпак. — Ти ж світу білого не бачиш через свою «Леваду». І проблеми у твоєму житті виникають, бо ти вчасно не можеш потрапити на ділову зустріч. Через «Леваду»!

— Антоне, досить. Вже виїжджаю.

Чорнобай скерував позашляховик до виїзду із Затятового. Якщо на трасі спокійно — до Києва за півгодини дістанеться. Містом — іще півгодини. Черпак призначив зустріч у ресторані готелю, де п’ятнадцять років тому на презентації приладів для апаратної косметології Чорнобай зустрів Юлю.

— Це щось значить чи ні? — їхав набережною в бік готелю, та раптом повернув до «Театральної», «Золотих воріт». «Хоч гляну здалеку», — вирішив, повільно проїхав Пушкінською повз старовинний будинок. У вікнах квартири номер п’ять горіло світло.

— Добре, — сказав. — Усе буде добре…

Черпак виклав суть справи за хвилину. Поклав на столик перед Чорнобаєм чорно-біле фото замордованого чоловіка.

— Це громадянин Гаваненко. Тиждень тому народний депутат Гашинський по-звірячому побив цього дядька. Дядько впав у кому, а позавчора помер.

— Для чого ти розповідаєш мені про це? — насупився Чорнобай. — Думаєш, я не знаю, скільки коштує життя простої людини у нашій славній Україні? Чи демонструєш, що станеться з моїм сином і невісткою, якщо я тобі не допоможу побороти цього Гашинського?

— Хтось же має його зупинити.

— Я?

— Чому би ні? Гашинський побив дядька у Козельці. І попервах місцева поліція відреагувала як слід. Дядька забрали до лікарні, по факту побиття відкрили кримінальну справу. Та за кілька днів магічним чином усі свідки відмовилися від своїх свідчень, ніхто Гашинського в цей день у Козельці не бачив, а справу закрили «у зв’язку з відсутністю складу злочину».

— У нас ніколи нічого не зміниться!

— Давай спробуємо змінити! Потрібна заява з вимогою відкрити кримінальну справу за фактом смерті громадянина Гаваненка.

— Моя заява?

Черпак кивнув:

— Ти заявляєш, що Гаваненко — твій знайомий і ти наполягаєш на розслідуванні його смерті. І не у Козельці! Тут! У Києві!

— І все?

— І все! А далі цю справу є кому підхопити.

Чорнобай зиркнув на Антона напружено.

— А дядька точно цей козел вбив?

Черпак знову кивнув.

— Добре, — сказав Чорнобай. — Я напишу. Куди треба їхати? До поліції? Де писати? Що саме?

— Усе, що треба, у мене з собою, — відповів Черпак. — Зараз напишеш, а потім поїдемо і віддамо твою заяву в правильні руки.

Персонал «Белли» перестав упізнавати свою витончену, красиву доглянуту хазяйку. Щось зламалося у бездоганному механізмові під назвою «Юлія Володимирівна Жадкіна». Як і раніше, зарозуміло і гордовито дивилася на всіх, як і раніше, рівно тримала спину, а жести рук, здавалося, стали ще елегантнішими, шкіра — білішою і гладкішою, вуста — пухкішими. І тільки очі блищали зрадливо, підступно і безпорадно, наче від сліз.

— Вона ж ніби не плаче… — губилися співробітниці «Белли» і навіть жаліли свою Юльку. Тільки нахабна Женька Лисиця вважала, що настав час і пані Жадкіній поплакати. Бо — сука!

— А ти хіба краща? — обурювалася косметологиня Олександра Петрівна. — Як ти взагалі можеш на Юльку гнати?! Вона ж тільки тобі довіряє керувати «Беллою», коли відлучається!

— Звичайно, я краща! — відповідала масажистка. — Я — Еверест порівняно з тим дном, яке Юлька пробила! Мені б ніколи навіть на думку не спало знищувати людину тільки за те, що вона десь накосячила!

— Кого це Юлька знищила? — дивувалися колежанки.

Женька не признавалася, бо інстинкту самозбереження ще не втратила.

— На мені Юлька точно зуби обламає! — тільки й відказувала.

Юлія Володимирівна Жадкіна перестала фіксувати зміни настроїв персоналу. Ще ніколи в її житті не вирував такий нищівний моторошний хаос. Пограбування, втрата аптек, погрози Гашинського, несподівана участь у зникненні грошей Галини Чорнобай, ще більш несподівана зустріч з Андрієм і «за що ти вбила її?» — все перемішалося в недурній голові пані Жадкіної, і вона вже не розуміла, яку з пробоїн має закрити на цьому кораблі першою, щоб увесь корабель не пішов на дно. Та головне, Юлія Володимирівна перестала розуміти, нащо взагалі кораблю триматися на поверхні? І сам цей факт жахав хазяйку «Белли» найбільше.

— Звичайна депресія, — заспокоювала себе. — Я просто втомилася! Масаж, електросон, вітаміни… Я впораюся!.. Є заради чого! — декларувала, однак попереду спалахував червоний, наче констатував: пані не знає, заради чого варто впоратися з проблемами.

— Що робити, Феліксе? — не витримала, розплакалася, коли полковник через кілька днів після відвідин Андрія Чорнобая несподівано завітав до «Белли».

Жадкін ніколи в житті не бачив сліз дружини і, може, в іншій ситуації навіть усміхнувся б сентиментально, як усміхаються теплому весняному дощу, та сьогодні до салону його пригнала новина, яка змушувала розглядати всі карколомні події березня під геть іншим кутом зору.

—