Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Рута кивнула, але якось невпевнено. Анна Чорнай правила далі:

– А уяви – такі люди існують. Люди з порушеннями в роботі нейронних ланцюгів, які в нормі забезпечують відчуття безпеки та благополуччя, або з неробочими нейронними ланцюгами, які гасять відчуття страху, постійно страждають через нічим не спровоковані тривогу та неврози. Ось цим ми й займалися. Колеги з Німеччини з’ясували розташування нейронного ланцюга з негативним зворотним зв’язком, який долає страх, а ми вже далі думали, на що ще він реагує та що з ним можна зробити. – Вона допила другу чашку кави. – Яка кінцева мета? Розроблення препаратів для боротьби із посттравматичними стресовими розладами, набутим страхом і всяким таким. Цей ланцюг, до речі, виявився в смугастому тілі, і я на прикладі щурів вивчала, з якими нейромедіаторами зв’язуються його синап…

«Воу, воу», – підняла Рута долоню.

– Смугасте тіло?

Анна зміряла її чи то роздратованим, чи то стомленим поглядом і промовила:

– Так, смугасте тіло.

– Я розумію, що ви не про зебр говорите, але… – Дівчина розвела руками.

Жінка потерла пальцями скроні.

– Я не тупа, – з образою в голосі проказала Рута, – та це трохи занадто.

– Я знаю, що ти не тупа, – відповіла Анна. – Проте це якраз те, про що я згадувала на початку: я мушу від чогось відштовхнутися й саме тому попросила не перебивати мене.

– Але ж я не… – Дівчина набурмосилася. – Добре, не буду.

Дощ не вщухав. Анна, повернувши голову до вікна, прислухалася до того, як ошалілі краплі люто шмагають шибки, а тоді пояснила:

– Смугасте тіло – це частина мозку, схована глибоко під корою, що є важливим компонентом так званої системи винагород. Ти повинна була чути про неї, ця система відповідає за бажання, потяг і забезпечує позитивне підкріплення в разі ухвалення тих чи тих рішень. Але йдеться про інше. Дві тисячі десятого до Інституту приїхав професор Ернст Райнер, голова Департаменту клінічної нейрофізіології з Медичного центру при Геттінгенському університеті. Серйозний такий дядько. Читав нам лекції про функціональну нейрохірургію та методику хірургічного лікування ДЦП. Наприкінці курсу професор провів тестування. Нас, аспірантів, попередили, що за результатами тесту Ернст Райнер може запропонувати комусь із нас річне стажування в себе в Геттінгені, тож я старанно готувалася. Як виявилося, даремно, бо той тест був збіса дивним: він лише побічно стосувався засвоєного матеріалу та значно більше скидався на примітивний тест на визначення типу особистості. На останньому занятті Ернст Райнер роздав нам результати. Професор не лише поставив оцінку, а й написав кожному розлогу психологічну характеристику, як я зрозуміла, на основі пройденого тесту. І там був повний жах. Пізніше, вже в Німеччині, я довідалася, що Райнер навмисно понаписував увесь той бруд, аби якнайдошкульніше нас уразити, тоді ж я нічого цього не знала й почувалася так, наче мені на голову вилили відро з помиями. Там усе було неправильно. Він стверджував, нібито мені притаманна цілковита відсутність емпатії, нездатність зосереджуватися на вирішенні завдань упродовж тривалого часу, схильність переоцінювати своє значення в колективі й… – Жінка, скорчивши гримасу, закусила зубами кінчик язика; їй навіть зараз було неприємно згадувати прочитане. – Словом, там багато різного було. Ввечері після отримання результатів я ніяк не могла заснути, півночі прокручувала ті запитання в голові, вишукувала підводні камені, гадала, чому він виснував таке про мене й що потрібно було відповісти, щоби справити на нього краще враження. Я страшенно перенервувалася та засмутилася. А наступного ранку професор Райнер підійшов до мене й повідомив, що запрошує мене до себе в Геттінгенський університет і буде радий бачити своєю аспіранткою.

Молочна піна в Рутиному капучино повільно осідала, проте дівчина не зважала.

– Восени я поїхала до Геттінгена, – розповідала далі Анна. – Спершу думала, що Ернст Райнер, попри результати того ідіотського тесту, обрав мене через професійні якості. Насправді я була не дуже сумлінною аспіранткою, але тішила себе думкою, начебто професор розгледів у мені щось таке, чого не розгледіли інші й чого ніколи не помічав мій український керівник. І до певної міри я мала слушність. Райнер працював не лише над препаратами для боротьби зі стресом, а й… – Жінка знову замовкла та беззвучно поворушила губами, ніби промовляла закляття. – Назвемо це так, над іншими проектами. У нього було два десятки асистентів і аспірантів, більшість яких, як і я, тривалий час не розуміли, що вони роблять у Геттінгені. – Вона раптом напружилася (дівчина помітила, як набубнявіли жили на шиї) та хрипко додала: – Райнер перший сказав мені, що я особлива.

Анна опустила погляд і втупилась у порожню чашку. Кілька секунд дивилася на неї з таким виразом, мовби не розуміла, куди поділася кава, а тоді зиркнула через плече на барну стійку.

– Ще кави? – зреагував на її рух бариста.

– Так.

– Це вже третя, – не знати чому вголос відзначила Рута.

Анна повернула голову так різко, наче хотіла поглядом розітнути дівчину навпіл, хоч її очі залишалися сумними. Якийсь час жінка вагалася, сумніваючись, чи не уточнити, що насправді восьма, але зрештою зчепила долоні в замок, аби приховати тремтіння пальців, і продовжила, нібито нічого не сталося:

– Мені його слова не сподобалися. Я вирішила, що професор так залицяється, і це здалося мені огидним, бо він був старшим за мене років на двадцять і я на той момент уже два роки зустрічалася з Яковом. Однак я помилилася. Усвідомила ж, що все набагато химерніше, коли якогось дня Ернст Райнер прийшов до мого кабінету, сів навпроти й узявся розпитувати про сни. Що я бачу в снах? Як часто? Чи частота появи снів корелює з моїм емоційним станом? Я, звісно, здивувалася.

Рута пригадала, як схожі запитання Анна Ігорівна ставила їй у школі, й ледь чутно процідила:

– Як і я… – не усвідомлюючи, що промовила це вголос.

– Так, припускаю, ти так само. Тож я трохи здивувалась, але не насторожилася. Ну, подумаєш, цікавиться моїми снами. Я не розгледіла в тому сенсу й відповідала нейтрально. Аж поки професор не заговорив про власні сни. Він розповів, що зазвичай не бачить сновидінь, що сни приходять лише після стресів і бувають двох різновидів: розмиті та переважно неусвідомлені, під час яких він переглядає події з минулого, і напрочуд реалістичні, в яких він потрапляє до дивного світу, де час зупинився, де нічого не працює