Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 78 79 80 ... 112
Перейти на сторінку:
знову вийшла. Не хоче слухати? Але ж дверей не зачинила. Хе! Яка ж це жінка таке пропустить?!

Дівчина тим часом заспокоїлась. Трохи. Хоча це «трохи» й зовсім невеличке.

– Платон був світлою людиною, – почала Ева. – Для мене. Але трошки із замкненим серцем. І ключа нікому не давав. А може – його й не було зовсім.

Видно, що їй важко. Кожне слово – ніби плита десятитонна. І вона затягує її. Нагору. На піраміду Хеопса.

– Я його кохала, – прохрипіла. – Ви чоловіки. Ви від цього далекі… Може, й сло́ва такого не знаєте… Він був добрий і талановитий. Ні. Геніальний. Ви бачили його картини?

– Угу, – мугикнув Марченко.

– Їх скоро на аукціонах за мільйони великі купуватимуть.

«Звідки така впевненість? – подумав Богдан. – Маячня якась. Чи справді? А раптом… Та ні. Дурня… Піменова вбили, бо знали справжню вартість його картин? Слабувато віриться… Гм… А потім додати смерть митця… Створити таку собі легенду на крові й виколотих очах. Хо-хо… Десь у Парижі лохам добряче поїздять по вухах такими несамовитими байками – і картини підуть на ура. Ось так. Усе зростається? Смерть художника як піар-хід? Та ще й так “технічно” обставлена. Та ні. Дурня ж… Гм, може, й дурня. А перевірити треба. Та й за всіма замашками цей Платон і справді тягнув на генія. Біла ворона посеред звичайної сірості. Чи навіть чорноти. І ця дівчина в курсі. Чи вона лише повторює його слова? Це він так про себе говорив? Гм… Цілком можливо… У тих геніїв чого тільки не буває…»

– Але тепер…

Ева закрилась руками. Посиділа так трохи. Поборолася з плачем. Хоча – краще б поплакала. Кажуть, стає легше.

– Вибачте. – Евеліна відвернулася, дістала дзеркальце й почала наводити лад.

Журналісти опинилися ні в сих ні в тих. Кепська ситуація. Лишалося тільки чекати.

Та ось «кепськість» ситуації попустила. І дівчина може говорити.

– А ворогів у нього не було? – запитав про око людське «поганий слідчий». – Ну, таких, хто б хотів його смерті? Заздрісники там. Конкуренти.

– Не знаю, – задивилася «крізь» Евеліна. – Він нічого не говорив. А я не запитувала. Та я про таке й не думала ніколи… Закохані ж ніби про інше говорять. Чи ви не в курсі?

Глузування це чи захисна реакція – точно не скажеш. У її стані – швидше, друге. Але Богданові здалось, що таки перше.

– Та звідки ж? – відгукнувся донкор. – Ми ж якщо й знали колись, до нашої ери, то вже точно забули. Навіть і приблизно не пам’ятаємо. Хіба розкопками зайнятися…

Дівчина холодно подивилась, але нічого не сказала.

– А планами він ділився? – долучився до розмови «добрий слідчий».

– Планами? – чмихнула Ева й виплюнула з очей таку зневагу, ніби це Лисиця зруйнував Платонове життя, як мінімум тричі ударивши ножем. – Їх пробили разом із Платоновим серцем.

– Хто б це міг зробити? – не проґавив своєї миті «поганий слідак».

– Мало на світі дебілів? – відповіла питанням дівчина.

– Немало, – погодився Марченко. – Але тут ситуація пікантна. Це не просто вбивство.

– Тобто? – виструнчилася бібліотекарка.

– Ця трагедія один в один повторює випадок у Донецьку, – подався в професори Лисиця.

– У Донецьку? – напружено перепитала дівчина. І страх почав вибиратися назовні.

– Це вам щось говорить? – ухопився за зміни донкор.

– Ні… ні, – захвилювалася Евеліна. – Просто дивно, що там так. І тут.

– Це тут так, як там, – підправив професор. – Там раніше. А ви нічого не чули?

– А там усе так само? – стривожилася дівчина.

– Ага, – кивнув Лисиця. – Абсолютно. Наче під копірку.

– І що це може бути? – тривога посилювалася.

– Оце й намагаємося зрозуміти, – пояснив Ігор.

– А міліція не поспішає… – додала задумливість Ева.

– З вами ще не бесідували? – запитав Богдан.

– Ні. – Тривога із задумливістю розмішалися «п’ятдесят на п’ятдесят».

– Запросять, – пустився ванґувати Марченко. – У них там свої плани. Оперативно-розшукових заходів.

– Знаємо, як вони шукають, – обурливо мовила дівчина. – Тільки й бликають, де б урвати. А решта – вовк траву їж.

– Не все так сумно, – подався в «опоненти» професор. – Дещо таки робиться.

– Дав би Господь, – закивала у все тій же тривожній задумливості бібліотекарка. – Щоб знайшли і причинили того монстра.

У дверях з’явилася Ліда. Зосереджена. Стурбована. У легкій кремовій куртці, із сумкою.

– Я вискочу, – кивнула на вихід і швидко пішла.

– Лети, горобчику! – видихнула Ева. – Але ж не надовго. Знаєш же, як самій.

– Так у тебе ж он компанія яка, – усміхнулася «бальзаківка», озирнувшись.

– Знущайся, – відповіла дівчина, але усмішку витворити так і не змогла.

Журналістам не сподобалось. Ніби ляпаса вліпили. І луна ще не стихла. Та й щока палає.

Ліда гупнула дверима.

Лисиця запитав:

– А як прізвище колеги?

– Горобець, – здивувалася Ева. – А що?

Справжня жінка. Без питання не обійшлася.

– Нічого, – стенув плечима задумливий професор. – Сподобалась.

Евеліна подивилася з недовірою, але промовчала. Хоча слова́ на язиці не те що крутилися. Витанцьовували бразильський карнавал. Марченко теж засік цей погляд.

– То все ж таки: які плани були у Платона? – повернувся до важливого «поганий слідчий».

– «Studio Tattoo-Tor» хотів розкрутити, – почала гортати сторінки вчорашнього щастя Евеліна. – Планував відкрити ще аерографію, перманентний макіяж, пірсинг. Виставку своїх картин провести. Спочатку тут. Потім у Донецьку. Платон казав, що вже мав домовленість з одним із крутих донецьких галеристів. А там і до Києва та Москви дотягнутися. Він же постійно працював. То з татухами вовтузився, то з картинами. Гуляли ми рідко. Були разом, коли він творив і я не на роботі. Я так любила дивитися, як він писав. У цьому було щось божественне. І тепер… І тепер усе це закінчилося.

Дівчину стрімко атакували сльози. За всіма правилами військового мистецтва. «Противник» оговтатися не встиг. І сльози покотилися щоками.

«Нишпорки» знову поставили ситуацію на паузу. Та й обирати тут шансів не було. Якщо хочете в кишеню результат. А не дулю. Без маку.

– А про самогубство він нічого не говорив? – обережно запитав Ігор, коли побачив, що можна. – Ну, там, словом як прохопився?

– Та ну що ви? – злякалася бібліотекарка, витираючи хустинкою майже сухе обличчя. – З такими планами – і руки на себе? Дурня́. Навіть думати про таке не хочу.

Професор почав іти паралельно:

– А друзі його? Знайомі? Які вони? Підозрілих серед них не було?

– В основному творчі люди, – почала згадувати дівчина. – Татуювальники… Художники… Музиканти… Однокласник серед них. Скрипаль він. Тарас наче. Платоша знайомив…

– А ще кого знаєте? – легко підштовхнув Лисиця.

– Барда, цього, як його, Дигала. Концерт недавно в нього був. Ми ходили… Репер Пана-Дол. На виступ у «Максимум» запрошував. Це нічний клуб наш, на Енґельса. Але не потрапили. У Платона робота термінова була. Він його часто в майстерні слухав. У Пана-Дола тексти суперові. А мелодія ж у реперів не головне…

– Ніяких суперечок у Платона з ними не було? – приготувався записувати Ігор.

– Платон же хлопчик чемний. Він із людьми умів… – ледве вдихнула, – умів сходитися.

– А що там за історія з циганами? – підкинув наступний пункт професор.

– Тобто? – вкотре насторожилася Ева.

– Він вам нічого не розповідав? – щиро здивувався Богдан. Хоча щирості в цьому здивуванні – відсотків шістдесят. Решту доповнив грою.

– Ні. А що то за історія? – У дівчини «домішок» набагато менше. Чи, швидше, – і зовсім немає.

– Та… тепер це вже не важливо, – увімкнув задню Лисиця.

– Чому? – не погодилася дівчина. – Він для мене живий. І завжди буде живим.

– Та то і справді не важливо, – переконував професор. – Дякуємо! Приємно було спілкуватися.

– Вибачайте, коли щось не так, – підвелася бібліотекарка. – Знаєте, як воно, коли втрачаєш…

– Це ви нас вибачте… – засвітив дипломатичну посмішку донкор. – Рани ж іще свіжі… Розуміємо.

Очі Еви знову змокріли. Губи затремтіли. Руки не знали, куди дітися. Знову взялася за блістер з валідолом. Ще одна «лікувальна цукерка» залягла під язиком.

Журналісти не йшли. Затрималися, щоб перестрахуватися. Не дай Боже що…

– Як ви? – уважно подивився на «пацієнта» Богдан.

– Та добре… не звертайте уваги…

– Вас можна залишати саму? – допитував професор, ніби хотів гарантій.

– Усе буде добре, – спробувала усміхнутися дівчина. – До побачення.

– Бувайте! – сказав професор.

– Тримайтеся! – підбадьорив Ігор.

«Нишпорки» розвернулися й пішли, але посеред кімнати зупинилися. Те, що побачили на стіні, увімкнуло екстрені

1 ... 78 79 80 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"