Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Може треба було йому сказати дякую? Хоча після всієї нашої передісторії язик не повернеться це зробити. Коли я вернулась з гарячою чашкою, мотоцикла уже не було. Василь десь в стороні тримався за стінку, стоявши до мене спиною і харкав, наче теж простудився. Може я б і не звернула на це уваги, якби він через пару хвилин сам не постукав у моє віконце.

– Щось сталось? – спитала здивовано, тримаючи дистанцію. У нього такий вигляд, наче він зараз помре, не менше.

– Ти цей, не тримай на мене зла, – сказав він покашлюючи, і тримаючись при цьому за праве ребро.

– Що? – я не одразу навіть зрозуміла про що він.

– Я не так все зрозумів, – він оглянувся по сторонах, наче перевіряючи, щоб за нами ніхто не стежив. – Ти давала неоднозначні сигнали.

– Я не давала ніяких сигналів, – доволі різко випалила.

– Так, так, пробач! – він підняв руки в знак миру, не збираючись зі мною сваритись.

Я не знала що на це відповісти та просто кивнула, бажаючи швидше закінчити цю розмову.

– І хлопцю своєму передай, що я попросив вибачення, – відказав він відходячи від вікна, при цьому трохи кульгаючи. –  Хто ж знав, що в такої як ти, він є.

Кай його побив? Василь говорив щось ще, але я не слухала. За мене ніхто не заступався. Ніколи. Навіть власна мати, коли ми з братом бились в дитинстві. Навіщо такому хлопцю, як Кай, це робити?

***

– Що робиш? – вирвала мене з думок сестра.

– Вчуся, – буркнула, мислено здавшись.

Уже годину я намагалася прочитати хоч один абзац у книжці з історії економіки. Але в голові не було нічого, крім думок, про які я жалкую. Декілька днів після інциденту на заправці, я буквально уникала і проклятого Дем’янова і Василя. Останній пустив чутки, і кожен раз, коли Кай приїжджав заправлятись, мої колеги шушукались і сміялись, наче ми й правда зустрічаємось. Здавалось би дорослі люди, а поводяться як діти. Перший же, наче на зло, всюди попадався на очі, хоч не намагався зі мною заговорити й на тому дякую. Хоча, може якби ми поговорили, і я б сказала йому «дякую» за лікарства і побиття Василя, то перестала про нього постійно думати? Мене точно їсть з середини почуття провини, за те що я йому не віддячила.

Сестра рідко проводила вечори за підручниками, без особливих зусиль вона стала вельми популярною в університеті та легко тримала високий середній бал. До того ж у неї була купа друзів і велика кількість шанувальників, с тим же Василем, так що часу на мене у неї зазвичай не вистачало. Максимум вона просила щось приготувати, чи попрати її речі. Коли ж ми перетиналися вихідними сестра намагалась витягнути мене з підручників, але моя відповідальність не давала забити болт на навчання. До того ж я почувалася трохи винуватою, за те що мене не тішить її популярність. Адже, по суті, єдина людина, з якою я могла поговорити – це вона, навіть якщо наші розмови, це зазвичай її монологи. Я шалено сумувала за мамою, іноді навіть ревіла в подушку від туги. Наші розмови телефоном були рідкими, тяжко розмовляти, коли твій співрозмовник зовсім тебе не слухає, та ще й верзе якісь нісенітниці про страшну інфекцію. Розмовляти з нею морально тяжко, навіть більше, чим з батьком. Він наче вийшов на пенсію, лишився дома з мамою, але спокійніше мені не стало. Він питав про навчання, здоров’я, погоду, інколи про Івана та ігнорував мої скарги на те, що брат зі мною не хоче навіть розмовляти. А ще висилала йому грошей, незначну суму, оренда на двох з Русею виявилась доволі невеликою, і в мене лишались гроші. Батько злився через гроші, просив їх не присилати, але все одно їх брав. Не сумніваюсь, що Іван навіть не вдавався в питання, щоб йому помогти. Лікарства для мами дуже дорогі, і хоча б вона їх ще пила. Після розмов з батьками я почувалася ще більш самотньою, чим до них. Самотність мене лякає, як і тиша, тому з сестрою мені комфортно.

Відставила книгу в сторону, скоро перша сесія, так я її точно провалю. Може воно й краще? Провалю, вернусь додому у своє болото, і все це безглуздя закінчиться.

– Бачу я, як ти вчишся! – фиркнула сестра, поправляючи макіяж біля дзеркала. – Ходімо краще зі мною на Різдвяну вечірку!

– Яке сьогодні число? – запитала здивувавшись.

– Двадцять п'яте! Католицьке Різдво!

– Ми ж з тобою не католики! – обурилася, відмічаючи, що давно не бачила Русю такою щасливою.

– Та яка різниця? Головне різдвяний настрій і привід напитися, і потанцювати! – усміхнулася сестра.

Вона поправила червону коротку сукню і покрутилася, встаючи в різні пози. Я удала, що роблю її фото невидимим фотоапаратом, так що ледь не падаю з дивана. Засміявшись, сестра почала корчити пики та впала на диван поруч зі мною.

– Як у тебе після нічної зміни стільки сил? – щиро дивуюся.

– Я дуже сильна! – вона показала свій кулак. – Ну, що підеш? Досить тобі вчитися! Скоро канікули, поїдемо по домівках, там і будеш вчитися!

– Не хочу, що я там забула? – обійняла її. – Ти ж знаєш, я не люблю таке.

– Що в тебе за дитячі відмовки?! Ходімо, буде весело! – надула губки Руслана. – А то я застосую на тобі удар з айкідо і віднесу силою!

– Ти не посмієш! – обурилася, не стримуючи посмішку.