Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

і зовсім не туди, куди треба (це сталося, може, й від того, що за столом було надто багато різних наливок), так що Іван Іванович упав на даму в червоній сукні, яка з цікавості протислася на саму середину. Такий знак не віщував нічого доброго. Одначе суддя, щоб налагодити справу, став замість городничого і, потягши носом з верхньої губи всю табаку, одіпхнув Івана Івановича в другий бік. В Миргороді це звичайний спосіб мирити. Він трохи скидається на гру у м’яча. Скоро суддя пхнув Івана Івановича, Іван Іванович, одноокий, обперся що мав сили і пхнув Івана Никифоровича, з якого піт дзюркотів, немов дощова вода з даху. Дарма, що обидва приятелі чимдуж опиналися, їх таки поспихали докупи, бо й тій, і тій стороні чимало допомагали інші гості.

Тоді всі обступили їх з усіх боків щільно і не випускали доти, доки вони не наважилися подати один одному руку.

— Бог з вами, Іване Никифоровичу та Іване Івановичу! Скажіть по совісті, за що ви посварилися? не за дурницю хіба? Чи не сором вам перед людьми й перед Богом!

— Я не знаю, — сказав Іван Никифорович, хекаючи від утоми (знати було, що він зовсім не від того, щоб помиритися), — я не знаю, що я таке заподіяв Іванові Івановичу; за що ж він порубав мені хліва та важився мені вкоротити життя?

— Не винен я в жодних злих намірах, — говорив Іван Іванович, не звертаючи очей до Івана Никифоровича. — Клянуся перед Богом і перед вами, шановне дворянство, нічого я не зробив моєму ворогові. За що ж він ганьбить мене та робить шкоду моєму чинові й станові?

— Яку ж я, Іване Івановичу, зробив вам шкоду? — сказав Іван Никифорович. Іще б одна хвилина перемовин — і давня ворожнеча от-от мала вже загаснути. Вже Іван Никифорович поліз до кишені, щоб добути ріжка й сказати: «Призволяйтеся».

— Хіба то не шкода, — одказав Іван Іванович, не підводячи очей, — коли ви, шановний пане, образили мій чин і фамілію таким словом, що його не годиться тут вимовити.

— Дозвольте вам сказати по-приятельському, Іване Івановичу! (тут Іван Никифорович доторкнувся пальцем Іванові Івановичу до ґудзика, а це вже був у нього знак найщирішої прихильності), — ви образились за чортзна-що: за те, що я вас назвав гусаком…

Іван Никифорович схаменувся, що вчинив він необачно, вимовивши те слово; але вже було пізно: слово було вимовлене.

Усе пішло к бісу!

Коли, почувши те слово без свідків, Іван Іванович стратив тяму і так розгнівався, що не дай Боже нікого таким бачити, — то що ж тепер, зміркуйте, ласкаві читачі, що тепер, коли це згубне слово вимовлене було на людях, де було багато дам, перед якими Іван Іванович любив бути особливо чемним? Вчинив би Іван Никифорович трохи по-іншому, сказав би птиця, а не гусак, ще можна було б якось дійти згоди.

А так — всьому кінець!

Він поглянув на Івана Никифоровича — і як поглянув! Коли б тому поглядові ще влада виконавча, то він би стер на порох Івана Никифоровича. Гості зрозуміли той погляд і мерщій самі розвели їх. І цей чоловік, зразок гідності, що не минав жодної старчихи, не розпитавши її, вибіг, лютуючи страшенно. До таких-то страшних бур призводять пристрасті!

Цілий місяць нічого не було чути про Івана Івановича. Він заперся у себе в хаті. Заповітну скриню було відчинено і видобуто звідти — що б ви думали? карбованці! старі, дідівські карбованці! І оці карбованці перейшли в брудні руки мерзенних каламарів. Справу було передано до палати. І коли прийшла до Івана Івановича радісна звістка, що взавтра буде її вирішено, тоді тільки виглянув на світ Божий і наважився вийти з дому. Гай-гай! з того часу палата сповіщала день у день, що справа скінчиться взавтра, і так цілих десять років!

Років тому з п’ять проїздив я через місто Миргород. Лихий вибрав я для того час. Тоді стояла осінь, зі своєю журно-сирою погодою, з гряззю й туманом. Якась ненатуральна зелень — наслідок нудних безнастанних дощів, вкривала рідкою сіткою поля й ниви, яким вона так личила, як пустощі старому дідові, троянди старій бабусі. Наді мною велику силу мала тоді погода: я нудився, коли вона нудилася. Проте, під’їжджаючи до Миргорода, я почув, що серце в мене б’ється сильно. Боже, скільки спогадів! я дванадцять літ не бачив Миргорода. Тут жили тоді у сердечнім приятельстві два єдині в світі мужі, два єдині други. А скільки перемерло знаменитих людей! Суддя Дем’ян Дем’янович уже тоді був покійник; Іван Іванович, одноокий, теж помер. Я в’їхав на головну вулицю: скрізь стояли тички з нав’язаними зверху віхтями соломи: ішло тоді якесь нове планування. Кілька хат було розвалено. Залишки з тинів та парканів стриміли сумовито.

Було це в свято; я наказав свою криту рогожею кибитку спинити перед церквою і ввійшов так тихо, що ніхто не обернувся. Правда, й нікому було. Церква була порожня. Людей майже нікого. Видно, і найбогомольніші побоялися болота. Свічки серед похмурого, краще сказати, хворого дня були якісь по-чудному неприємні; темні притвори стояли зажурившись; довгасті вікна з круглими шибками вмивалися дощовими сльозами. Я одійшов у притвор і звернувся до одного поважного дідка з посивілим волоссям:

— Скажіть, будьте ласкаві, чи живий Іван Никифорович?

Тут саме лампадка спалахнула ясніше перед образом, і світло ударило просто в обличчя моєму сусідові. Як же я здивувався, коли, придивившись, побачив знайомі риси! То був сам Іван Никифорович! Та як же він змінився!

— Чи здорові ви, Іване Никифоровичу? Та й постаріли ви!

— Еге, постарів. Я сьогодні з Полтави, — одказав Іван Никифорович.

— Та що це ви! їздили до Полтави в таку негоду?