Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

– Він був мій брат!

– Він був убивця. Він був винний!

– Він був мій брат...

– Не звинувачуй сокиру, яка опускається на голову, не звинувачуй кулю, що вилітає зі стовбура, звинувачуй руку, яка стискає руків’я і натискає на гачок.

– Твоя рука.

– Ти зрозумів, про що я.

– Як би там не було, вона – винна, її буде покарано!

– Як ви хочете, щоб вона…

– Вона помре так само, як помер мій брат!

– Тобто – смертельна ін'єкція.

– Він помер від… скажи, він сильно… страждав?

– Ні, але все одно помер.

– Отже – ін'єкція. Тільки я хочу, щоб вона…

– Я кат, а не садист.

– Ось як, тоді – іди геть! Новий Янцзин не потребує послуг катів!

– Виростете власних? – я не зміг стримати іронії.

– Виростимо! – а він її не почув.

– Це не моя справа, але поширся чутка, що кат поїхав, не виконавши своєї роботи. Висновок лише один – він виправдав жертву, а отже…

– Буде суд, так, суд – громадський, справедливий суд із обвинувачем та адвокатом, ми… – він осікся, цей чоловік, одержимий жагою помсти. Мабуть, він теж знав про військові бази на півдні, про прихильників Імператриці.

– Нехай буде ін'єкція.

– Воля замовника для ката – закон.

Сірі плити посадкової смуги. Сірий бетон будівель і сірий одяг, що проводжає, зливається з обличчям... червоним.

Холодно.

Хоча від холоду належить синіти.

– Слуга кат, м-м, е-е, всього найкращого.

– І вам.

Щось мені підказувало, як і тоді – три роки тому, на Янцзині я не востаннє. Далеко не в останнє.