Читати книгу - "Дім для Дома"

Мені треба додому. Треба донести горобину, жолуді та кору. Ніхто не зупинить мене, не заборонить принести хоч це додому. На мене чекають... І раптом я бачу його — мій дім. Не хату — будинок по вулиці Лепкого. Чекайте, в мене ж там є хліб — оті кірки, я ж їх ніколи не викидав...

Я прокидаюсь, тепер по-справжньому. Стрілянина стихла. Тиша така. І холод. Здається, я марив — і досі марю. Я, може, помру. Здійсниться прокляття. Господар убив мене, хоча сам вже давно помер — убив, просто покликавши за собою. Саме так, виявляється, мертві вбивають.

Наступне, що я пам’ятаю — стара киянка вперто вливає мені у пащу щось тепле — хай мені бультер’єр, кашу. Я ковтаю. Боляче, але добре.

Стара пахне цією кашею. Взагалі все довкола так пахне. Більше нічим. Жінка — в чорному, наче таки хтось помер чи скоро помре, тільки навколо горла — помаранчевий шарф. Не зі штабу партії — жінка сама зв’язала, як наша Ба.

Стрільба затихла, і повертаються звуки. Люди співають. Люди, виявляється, весь час співають.

І мені раптом здається, що все ще закінчиться добре. І скоро я вже знову зможу шукати, і я знайду. Люди пахнуть вином, мандаринами, хлібом та ковбасою. Світяться вітрини кав’ярень. Люди співають. 

Попередження

 Наступного дня хтось ловить мене за ошийник:

— Це ж, певно, той пудель, якого шукає Марічка!

Марічка? Яка ще Марічка? Ще третьої Марії мені якраз і не вистачало для повного собачого щастя. Та, виявляється, так хлопець називає мою Марусю. І ось вона вже обіймає мене, майже душить, а я все не можу повірити. Чую погано — як у радіомушлі. Доміку. Ш-ш-ш... Маруся мружить свої дивні очі з чарівними кришталиками, всміхається недоречно і пахне Львовом. Зараз підемо, Доміку. Ш-ш-ш. До добрих людей.— Та годі розмовляти з собакою, — каже Степан. І це, на жаль, я чую вже добре.

Ідемо. Пробираємося крізь чоботи, сніжинки і прапори. Тільки ж, хай мені бультер’єр, — ми йдемо повз той самий готель. І запах Мисливця мені, ясно, тільки ввижається, але страх труїть ослабле тіло гірше хвороби. Лапи не слухаються, та треба йти. Вдома чекають на мене. Все тепер буде добре.

— Ану стій! — це кричить охоронець. Той, що пропонував мене застрелити, як бомжа. Але я вже не бомж — я ж з Марусею. І ми і далі собі йдемо. Йдемо, бо це ж не нам кричить охоронець, правда? Тільки чомусь саме нас він наздоганяє.

— Дівчино, куди ви ведете чужого собаку?

Я ховаюся за Марусиною спиною. Який же я їй чужий? Але ж докази, документи, свідчення... Де вони? Їх нема. І Маруся тепер — викрадачка пса. Принаймні підозрювана. Я навіть не міг подумати, що Мисливець аж так... На бультер’єра я взагалі здався йому?

Нас змушують чекати у вестибюлі. Теж — якогось наказу, якихось «дальнейших распоряжений».

— Може, тікаємо? — пропонує Маруся.

— З глузду з’їхала, — шепоче Степан.

І ми не тікаємо. Гості готелю розглядають двох підлітків і кудлатого пса — ми не подобаємося їм. Втім, вони нам також. Маруся має рацію, треба тікати. Бігти, як завжди. Тільки далеко зі мною тепер не втечеш. Рятуйтесь без мене, я сам винен у всьому.

— Ви, дівчино, підіймайтесь нагору. З собакою, — командує охоронець.

І в мене всередині все холодіє — так, наче я до того ще не остаточно замерз.

— Що ви вигадуєте? Це мій пудель, — знову повторює моя мала, вже якось невпевнено. Ніби вона вже й сама сумнівається, чи я насправді її.

— Дівчино, не хочете — пес піде сам. Там його господар чекає.

— Господар — це я. І взагалі, я покличу міліцію!

— Та не бійтеся ви. Вважайте, що я міліція, — посміхається чоловік. — Поїхали, дівчино!

І він підштовхує Марусю до ліфту. Степан залишається стояти на червоній доріжці у вестибюлі.

Ми заходимо в номер. Тут все так само — тільки рушниці немає. Принаймні на видноті. Десь Вадим заховав її разом зі своїми жартами.

— Я думав... А ви ж Маша?

— Я Марія.

— А в чому різниця?

На щастя, Вадим більше не філософствує про полювання на журавлів, пуделів чи, не дай Боже, Марусь. І скоро люди все з’ясовують:

— То ви, виходить, сестра Борисової доньки?

З Мисливцем відбувається дивне. Він озирається — то на вікно, то на малу. Маруся подобається йому — це ясно. Можливо, є якась схожість між нею та жінкою, що п’є зараз у незачиненій квартирі Вадима. Маруся має щасливу здатність — здаватися всім сестрою.

— А ви, Маріє, тут, на цьому... на цій?.. — Мисливець киває в бік вікон із краєвидом на Помаранчеву революцію. Дурне запитання. — Подивіться, ось нахиліться сюди. В собаки щось з оком. Ну, ось тут! Дивіться!

Коли ж Маруся нахиляється, Мисливець шепоче їй — я б не почув, та ж він шипить біля самого мого вуха:

— Забирайтеся у свій Львів. Негайно. Скоро стрілятимуть вас, як зайчиків. Піф-паф. Зрозуміла? Я тебе пам’ятатиму. Скажеш комусь — окремо пристрелю.

Так закінчується зустріч з Мисливцем.

— Ну що там? У порядку, Мері? — питає Степан.

— Дурниці якісь... Слухай...

І щойно ми відходимо кількадесят метрів від «України», Маруся переказує хлопцеві все, за переказування чого її обіцяли пристрелити.

— Ти серйозно? — зупиняється помічник антикварки. — Так він сказав? А ти була на останньому поверсі, там вихід на дах... Послухай, це ж... Це ж, певно, не жарт. Чорт! Треба вшиватися звідси! —Степан так тягне Марусю, що мої лапи зісковзують на льоду.

— Зачекай, Степ... Але ж тоді треба попередити інших. Якщо ми в це віримо.

Степан лише фиркає й тягне нас далі й далі від площі та «України»:

— Тобі не повірить ніхто. З нас тільки сміятимуться. Ми виглядатимемо панікерами і боягузами. Їй-бо, ну це ж