Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гора між нами 📚 - Українською

Читати книгу - "Гора між нами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гора між нами" автора Чарльз Мартін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81
Перейти на сторінку:
могили буде недосить. Отож я збудував оце. І оранжерею зробив, щоб вона могла дивитися на квіти та зірки. Їй би сподобалося. Я підрізаю дерева, щоб було більше світла. Іноді видно Велику Ведмедицю. А інколи місяць. Я часто приходив сюди вночі. Обводив пальцями літери та знов і знов слухав записи на диктофоні. Слухав нашу з нею історію. Я багато разів її розповідав, але… але кінець завжди той самий.

У Ешлі тремтіли губи. Вона тримала мою долоню обома руками, а сльози капали на мармур. Туди, куди капали вже десятки тисяч моїх.

— Чому ти не сказав?

— Знаєш, скільки разів я хотів кинути ті сани, повернутися та висловити все? Але… але у тебе все життя попереду. Навіщо тобі це?

— Ти мав розповісти. Я заслужила.

— Тепер маю. А тоді не мав.

Вона охопила мене руками за груди, потім за шию. Обличчя сховала в мене на плечі.

— Бене!

Я не відповів. Подивився на Рейчел і прошепотів:

— Пробач… Пробач мені.

— Вона давно пробачила, — похитала головою Ешлі. — Вона пробачила, тільки-но ти це сказав.

Перепрошувати не легше, аніж прийняти вибачення.

Ми довго там сиділи. Угорі над нами пролітали зграї пеліканів, а одного разу пролетіла скопа. Десь далеко за молами стрибали дельфіни у зграях по шість та вісім.

Ешлі спробувала щось сказати. Потім ще раз. Нарешті витерла сльози, притисла вухо мені до грудей і прошепотіла:

— Давай сюди оті шматочки.

— Їх багато. І навряд чи їх ще можна скласти воєдино.

— Я спробую. — Вона поцілувала мене.

— Тобі ліпше піти. Облиш мене…

— Нікого я не лишатиму, — всміхнулася вона. — І сама нікуди не піду. Я не збираюся думати про тебе щоразу, як заплющую очі.

Мабуть, десь глибоко в душі я хотів це почути. Хотів почути, що чогось вартий. Що кохання досі може мене відродити. Ми ще впродовж кількох годин сиділи, спостерігаючи за хвилями. Нарешті я підвівся, поцілував Рейчел та дітей — і більше не плакав. Це не «прощавай», це просто «до зустрічі».

Ми вийшли, і я замкнув двері. Доріжка побігла на пляж. Я тримав Ешлі за руку.

— Я повернула Вінсу обручку, — мовила вона, витираючи носа. — Сказала, що він мені дуже подобається, але… І взагалі, думаю, йому полегшало, коли я сказала правду.

Ми стояли на останній дюні, аж раптом черепашата в одному з гнізд почали вилуплятися, і сотні крихітних слідів розворушили пісок. Хвилі забирали все нових черепашок. А десь за молами блищала гладенька велика спина — немов чорні діаманти.

Я узяв її долоню в обидві руки:

— Почнімо повільно. Я вже давно… давно не бігав з кимось. Забув, як це.

Вона поцілувала мене — губи й досі тремтіли.

— Куди побіжимо? — спитав я.

Сонце відблискувало в неї в очах. Вона похитала головою:

— Це ж ти бігун. А я навіть не знаю, чи зможу тримати твій темп. Швидко треба бігти? Далеко?

— ДТП.

— Що це?

— Довго-та-повільно. Не має значення, як далеко, — головне бігти довго. І повільно. Якомога повільніше.

Вона обійняла мене, всміхнулася та мовила:

— Добре. Тільки треба забігти в Атланту.

— В Атланту?

— Тобі доведеться познайомитися з моїм батьком, — кивнула вона.

— Дійсно треба?

— Точно.

— А ти не завелика для такого?

— Я з півдня, не забувай. І я єдина дочка у свого татуся.

— Як він ставиться до лікарів?

— Кепсько.

— А хто він за фахом?

— Адвокат.

— Ти що, жартуєш?

— Та не хвилюйся, ти йому подобаєшся.

— Звідки тобі знати?

— Він читав книжку.

— Яку ще книжку?

— Ту, що виходить у продаж цього тижня.

— Де?

— Усюди, — вона стенула плечима.

— А де саме оце твоє «усюди»?

— Усюди — воно усюди, — Ешлі закотила очі з моєї нетямущості.

— А про що книжка?

— Про подорож.

— І там є про мене?

— Ще б пак, — вона засміялася та побігла. — Про нас обох!

Ешлі забагато рухала руками горизонтально, а крок у неї був сантиметрів на сім коротший, ніж треба. А ще вона занадто тиснула на носок. І надміру нахилялася вперед. І ліва нога переважала. І…

Утім, думаю, ми це швидко виправимо. Зламане просто треба зібрати докупи.

Я довго тягав шматки своєї душі за собою. Часто щось губив дорогою — щоб по тих загублених уламках потім знайти шлях додому. А Ешлі десь на висоті понад три тисячі метрів над рівнем моря взяла й склала мене в одне ціле. Спочатку малюнок не було видно, та він ставав дедалі чіткішим. Може, ще й не повністю чітким, але час це годен виправити.

Усі ми спочатку являємо собою ціле. А потім під дією чогось з’являються тріщини і все розпадається на тисячі шматочків. Хтось розпадається барвистою купкою, а дехто — відтінками сірого. Комусь бракує шматочків, а у когось їх забагато. Проте всі ми втрачаємо надію зібратися докупи. Аж ось з’являється той, хто може відшліфувати гострі краї та відшукати втрачені шматочки. Це повільний, важкий і болючий процес. І короткого шляху тут немає.

Із часом, коли ми йдемо геть від місця катастрофи, картинка починає збиратися воєдино. Спочатку наче якийсь силует. І тоді думаєш, на якусь мить: «А може, ще…» Та це ризиковано. Для нас обох. Доведеться повірити в образ, який і не бачиш як слід, а мені доведеться повірити в тебе.

Ось так докупи збирається душа.

Ешлі бігла пляжем, і сонце світило їй у спину. У піску залишалися свіжі сліди. На ногах блищали крапельки поту.

Я бачив їх обох. Рейчел у дюнах та Ешлі на пляжі. Якась маячня. Я потрусив головою. Як це можливо?

Почухав потилицю.

Ешлі повернулася — вона важко дихала й усміхалася.

— Бене Пейн! — потягла вона мене за руку.

— Що? — У мене з очей покотилися сльози, і я теж не знав причини цього.

— Коли ти смієшся… мені хочеться усміхатися. А коли ти плачеш — у мене течуть сльози. — Ешлі витерла мою щоку долонею. — Я не збираюся тебе кидати. Ніколи.

У горлі щось муляло. Як тепер жити? Відповідь прийшла десь із-за дюн: став одну ногу поперед другої. Це тривалий процес. І клей, що триматиме разом шматочки, має висохнути. Як кістки, яким треба час, щоб

1 ... 80 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гора між нами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гора між нами"