Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Настав ранок.

Евсун прокинулася першою. Сон не приніс їй спокою—голова була важкою, а серце калатало в грудях, нагадуючи про те, що сталося. Вона повільно підвелася, намагаючись не розбудити Еміра, й попрямувала до дверей. Вийшовши з будинку, вона грюкнула ними сильніше, ніж хотіла.

Звук розбудив Еміра. Він відразу зрозумів, що щось не так.

— Евсун! — гукнув він, виходячи слідом за нею.

Жінка стояла біля дерев, стискаючи руки в кулаки, ніби намагаючись зібрати всю свою волю. Вона обернулася до нього, і її очі були сповнені страху та відчаю.

— Де ми? — її голос тремтів.

— Нас шукає жандармерія. Тут ми в безпеці, — відповів він, намагаючись звучати впевнено.

— Що ми робимо, Еміре? — різко спитала вона. — Треба негайно йти до жандармерії!

Емір мовчки дивився на неї. Він бачив, що Евсун охоплена панікою.

— Розкажи, як це сталося, — тихо попросив він.

Евсун відчула, як її руки почали тремтіти. Вона стиснула їх у кулаки, ніби намагаючись стримати хвилю емоцій. Запанувала тиша. Її дихання стало важким, серце стукало так, ніби ось-ось вирветься з грудей.

Тепер вона — вбивця.

Єдиний вихід — здатися. Якщо вона не піде в жандармерію зараз, постраждає не тільки вона, а й Емір.

Зрештою, Евсун зібралася з силами та все розповіла. Кожне слово завдавало їй болю, але вона не приховала жодної деталі.

— Тепер відвези мене до жандармерії, — твердо сказала вона.

— Ні, Евсун. Цього не буде. Я не здам тебе, — спокійно, але твердо відповів він.

Евсун різко відступила назад, ніби отримавши удар.

— Еміре, я вбила людину! Я — вбивця! — її голос задзвенів у холодному повітрі.

Вона кричала й плакала, ніби це могло полегшити її біль.

— Як же ти не розумієш? Мені боляче! Дуже боляче! Я звинувачую себе, і я маю понести покарання за те, що скоїла!

Емір не сказав ні слова. Він просто підійшов до неї, схопив за руку й потягнув назад у будинок.

— Еміре, відпусти мене! Відчини двері! — кричала вона, вириваючись.

Але він не слухав. Закривши двері на замок, він сховав ключ у кишеню.

— Ні, Евсун. Я не дозволю тобі піти.

— Що ти робиш? Ти збожеволів?! Відчини двері! Відчини!

— Ти не вийдеш із цього будинку, — холодно відповів він.

Евсун дихала важко, її груди здригалися від гніву.

— Що ти задумав? Думаєш, якщо закриєш мене тут, усе вирішиться? Ні, Еміре ! Я все одно знайду вихід!

Вона різко розвернулася й побігла нагору. Вона не знала, що робити, куди йти, але сил боротися більше не було. Її тіло зраджувало її — ноги тремтіли, голова йшла обертом.

Нічого не розуміючи, вона впала на ліжко й провалилася у важкий, гарячковий сон.

Настав вечір.

Емір пішов у місто дістати їжу. Він не знав, що в цей час з Евсун коїлося щось недобре. Її тіло палало. Лихоманка піднімалася все вище.

Зрештою, вона зібрала залишки сил і, хитаючись, спустилася вниз. Але не встигла ступити кілька кроків, як ноги підкосилися, і вона скотилася зі сходів…