Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

* * *

Альбрехт сидів у напівтемряві на нарах, підсунувши коліна до грудей, і втуплено дивився кудись у простір. Завтрашній суд лякав його — він не знав, що чекає на нього там. Цього разу доведеться присягати вже на Біблії.

Та попри все, він не шкодував про свій вибір. Хоча його й попереджали про гнів богів.

Був майже світанок. Тонкі промені ледь пробивалися крізь залізні ґрати. До суду лишалося всього кілька годин — і це було найдовше очікування в його житті.

Випроставши затерплі ноги, Альбрехт притулився потилицею до стіни. Він не зімкнув очей за всю ніч. Раптом двері з ґратами скрипнули. Хлопець здригнувся — до камери увійшов наглядач.

— До тебе священник на сповідь. — кинув він, пропускаючи всередину чоловіка середнього зросту в темному чернечому балахоні.

Альбрехт підвівся й інстинктивно відступив.

— Отець Ва... — стурбовано глянув він на прибулого.

Та коли двері знову зачинилися, чоловік зняв каптур. Це був не Отець Василь.

— Я не просив священника! Тут якась помилка!

Незнайомець глянув на нього теплими карими очима й усміхнувся кутиками губ.

— Я прийшов, бо ти мене потребуєш.

— Ви хочете, щоб я зізнався у вбивстві? — обурено блиснули очі Альбрехта.

— Ні. Іншим можеш розповідати байки, але я знаю, що сталося насправді. Ти не винен.

Альбрехт підняв брову, не розуміючи, що та людина від нього хоче.

— У мене така робота — знати. Можна? — він взяв табурет і сів навпроти. — Я лише хочу сказати: не збивайся з обраного шляху. Ти добре тримаєшся. Інший би вже давно зламався. Але ж ти борешся не лише за себе. — Він знову усміхнувся. — Скажи, ти досі кохаєш її? 

— Кого? — не зрозумів Альбрехт. Запитання здалися йому тривожними.

— Раду.

— Що ви таке кажете? Звісно, ні! Вона — просто моя подруга!

— Досить брехати. Я бачу тебе наскрізь. Ти досі божеволієш за нею. І боїшся, що вона повернеться, а тоді залишить тебе.

— Я не хочу про це говорити! Ви нічого не знаєте — ні про мене, ні про неї! — роздратовано відповів Альбрехт. Гнів уже закипав у грудях.

— Якраз знаю. Це моя робота.

— Ви прийшли мене сповідати? Дарма. Я не в настрої. Завтра суд.

— І що ти скажеш?

— Правду.

— Тобто — брехню. — зітхнув чоловік. — Тобі буде нелегко.

— Знаю. Всі мені твердять, що на мене зійде гнів богів! — Альбрехт прикусив губу. — Але мені байдуже. Якщо так, Нанда ший Ліан покарає мене на тому світі. Так кажуть.

— Дурниці! — майже вилаявся чоловік. — Ти вчинив правильно. Ми своїх не кидаємо. Гніву можеш не боятись.

— Я не розумію…

— Згодом тобі все пояснить твоя донька.

— Донька? У мене немає дітей! — спантеличено мовив Альбрехт.

— Поки що. Але буде. Не думай про це. Рано ще. І запам’ятай: не відкривай своє нове ім’я нікому — аж до вінчання. Інакше на тебе чекає біда.

— Зрозуміло... — буркнув Альбрехт, усе ще з підозрою дивлячись на чоловіка.

— Час мені йти. Але спершу — подарунок. — він нахилився й прошепотів щось Альбрехту на вухо. Той невпевнено кивнув. Почувся тихий стукіт металу. Йому навіть здалося, ніби під балахоном — обладунки.

Незнайомець вже йшов до дверей, коли озирнувся.

— Постарайся трохи поспати.

* * *

Альбрехт відчував на собі безліч поглядів. І в жодному не було ані краплі співчуття. Йому хотілося провалитися крізь землю. Починався суд.

Він виглядав змарнілим: темні кола під очима, бліда шкіра. Кілька днів у в’язниці виснажили його до краю.

— Верховний суд стверджує, що ви, Альбрехт Шліман, десятого січня 1666 року вбили принцесу Беллу Ріган. Чи визнаєте себе винним?

— Я не винен. — відповів Альбрехт, намагаючись не опустити очей.

Цього разу як свідка викликали Мерліна. Він присягнувся говорити правду, і обвинувач перейшов до допиту:

— Чи бачили ви свого брата Альбрехта того дня, коли сталося це жахливе вбивство?

— Так. Ми зустрілися в їдальні.

— А близько полудня ви його бачили?

— Ні. За словами лікаря, він увесь цей час перебував у кімнаті Ради Вольфрам.

— Так, ми чули про неї. Лікаря вже заслухали.

Також згадали свідка Коллі Реда, який не з’явився — його ніхто так і не знайшов.

Альбрехт стояв, ні живий ні мертвий, слухаючи обвинувачення. Коли виступив король Фредерік, його спитали про стосунки між дочкою і герцогом.

— Спочатку я прихильно поставився до нього. Хоч він і не виріс при дворі, але мав у собі щось добре. Якби я знав, що віддаю доньку в руки вбивці… Белла була щаслива, коли отримала запрошення на вечерю. Можу впевнено сказати: вона кохала Альбрехта. — сказав король, не відводячи важкого погляду від підсудного.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Незадовго до дванадцятої. Вона була у гарному настрої, збиралася трохи прогулятися замком.

— І в одному з коридорів зустріла герцога Альбрехта. — припустив обвинувач. — Той запропонував їй піднятися до вежі, знаючи, що балкон там зламаний.

Свідків допитали. Суддя й присяжні пішли на нараду. Це стало найдовшим і найболіснішим очікуванням у житті Альбрехта. Його свідомість блукала, а коли суд повернувся, трохи прояснилася. Хлопець ледве тримався на ногах.

— Альбрехте Шлімане, вас визнано винним у вбивстві. Завтра вам винесуть кару — через повішення. — зачитав суддя.

Альбрехт ковтнув повітря й завмер. Це кінець. Сльози підступили до очей.

Та раптом будівля здригнулася від гуркоту. Просто в центрі зали спалахнув вогонь. Полум’я здіймалося все вище, поки не торкнулося стелі. Люди охоплені жахом розступилися.

У вогні проявився силует чоловіка в обладунках. На згині ліктя він тримав шолом у вигляді голови грифона.

Коли він заговорив, залу пронизав крижаний вітер.

— Ви засудили невинного, сплюндрувавши Велике Правосуддя. Ніхто не винен.