Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Щойно Альбрехт приготував зілля, прийшов слуга, щоб забрати його для хворої Ради. Герцог застеріг не розповідати нікому про ліки. Той пообіцяв мовчати й поспішно пішов.

Альбрехт лише здогадувався, що зараз відбувається в замку. Як же несправедливо все сталося… Адже тоді він сам хотів випити отруту. Без антидоту він не прожив би й тижня — і весілля не відбулося б

Поки що слуга виконував усі його вказівки. Схопившись на коня, він помчав до замку, де його без зайвих запитань впустили, відчинивши ворота.

Зістрибнувши з коня, юнак перевірив, чи на місці флакон із зіллям, і попрямував просто до замку. Він навіть не подумав скористатися одним із численних потайних ходів — про них Альбрехт забув його попередити.

Піднімаючись поверхом вище, до кімнати Ради, хлопець не помітив, що за ним крадеться тінь. Раптовий удар чимось важким по голові — і він впав на підлогу. Коридор був погано освітлений, і навіть якби він лишався при тямі, навряд чи зміг розгледіти нападника.

Чоловік нахилився, приклав пальці до шиї — пульсу не було. Слуга лежав мертвий із проломленою головою. Нападник обшукав кишені й швидко знайшов флакон із зіллям. Посмішка промайнула на його губах. Сховавши тіло під сходами, він рушив уздовж стіни до кімнати, де безпорадна лежала Рада. Двері виявилися незамкненими, і він легко прослизнув усередину.

Наближався вечір. Кімната була занурена в напівтемряву, та світла свічок вистачило, щоб висвітлити обличчя незваного гостя. Це був невисокий чоловік із темним волоссям.

Рада не спала. Вона лежала, втупившись у стелю.

— Альбрехт? — озвалася вона, почувши скрип дверей.

Та ніхто не відповів. Кроки наближалися. Дівчина повернула голову й скрикнула. Вона впізнала цього чоловіка. Це був Коллі Ред — відданий слуга Белли.

— Що ви тут робите? — вона спробувала підвестись.

— Я прийшов поговорити, Леді Вольфрам. Ви ж розумна дівчина, маєте розуміти, що уникнути покарання не вдасться. Ваш коханець зараз у в’язниці, його звинувачують у вбивстві Белли. Ви ж не хочете, щоб він постраждав?

— Ви брешете! — вигукнула Рада. Всередині все обірвалося.

— Ні, він справді у в’язниці. І, до речі, передав вам ліки. Я можу їх віддати — але лише за однієї умови. Ви маєте зізнатись у всьому на суді.

— Мені ні в чому зізнаватись. І на Альбрехта у вас нічого немає.

— Помиляєтесь. То не будете зі мною співпрацювати? — його обличчя спохмурніло. — Тоді здохни! — сказав він і, поклавши флакон на підлогу, розчавив його чоботом. Скло хруснуло, і рідина розлилася.

— Завтра суд. Твого коханця стратять. А ти до ранку не доживеш без ліків.

— Пішов ти! — вигукнула Рада, скинула з себе ковдру й спробувала підвестись, але впала на підлогу. Уламки флакона вп’ялися в долоню. Закричавши від болю, вона з ненавистю подивилась на Коллі.

— Ти за все заплатиш! Боги тебе покарають!

— Що ми кажемо? — він удавано здивувався. — Що ти знаєш про наших богів, дівчино?

Він схилився до неї, схопивши за горло.

— Зараз я з тобою покінчу. Я маю помститися за свою пані.

Рада закричала, побачивши в його руці ніж. Вона виривалася, намагаючись звільнитися. Та, щось подумавши, він відкинув ніж і стиснув їй горло обома руками.

Вона захрипіла, марно намагаючись вирватися. Руки нападника стискались усе сильніше… і з хрустом повернулись. Її тіло обм’якло й упало на підлогу. Чоловік уже зрадів, але раптом побачив, як тіло огорнув туман і… змінилося.

На килимі лежала темноволоса дівчина в білій сукні й із золотим вінком на голові. Але це була не Рада.

Дівчина встала, її світло-карі очі спалахнули, і Коллі закричав, бо його одяг раптом зайнявся. Він несамовито намагався загасити полум’я, яке тільки розросталося.

— Що ти там казав про богів? — прошепотіла вона, коли його тіло розсипалось попелом.

Вона підійшла до флакона, нахилилася, витягла уламок з долоні й провела нею над килимом — рідина зібралася в єдину калюжу, знову заповнивши флакон.

Піднявши його, Ліада озирнулася.

— Потерпи ще трохи, дівчинко… — прошепотіла і, набравши повітря, дмухнула на попіл. Той знявся й полетів до каміна, зникнувши у димарі.

Дівчина попрямувала до дверей вбиральні. Там, на підлозі, притулившись до ванни, сиділа Рада — бліда, змучена.

— Ось, тримай. Це передав твій друг. — лагідно сказала вона, присівши поруч.

Рада ледве розплющила очі, не маючи сил навіть поворухнути губами. Незнайомка відкрила їй рота й влила зілля — змусила проковтнути все до краплі.

— Не бійся. До завтрашнього вечора він буде на волі.

Рада не розуміла, хто з нею говорить. Навіть здорова, вона навряд чи змогла б збагнути. Незнайомка допомогла їй встати й відвела до ліжка.

— Я чула, що говорив слуга Белли. Альбрехт у в’язниці? — ледве прошепотіла Рада.

— Він там недовго буде. Вам пощастило — у вас є захисники.

Рада не зрозуміла, про що вона. Очі злипалися, і невдовзі вона заснула.

Дівчина в золотому вінку відійшла до дверей. Її губи стиснулися в обуренні.

— Хіба моя робота — вбивати?! — вигукнула вона кудись угору. — Я ж покровителька всього світлого!

Відчинивши двері, вона вийшла в коридор. Більше їй тут не було чого робити.