Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

Чародійка знала несподівано багато про меч і відьмацький «танець». Знала багато про секрети Каер Морену, безсумнівно, бувала у фортеці. Знала Весеміра й Ескеля. Ламберта й Коена не знала.

Йеннефер бувала в Каер Морені. Цірі здогадувалася про причини, через які під час розмов про фортецю очі чародійки наповнювалися теплом, втрачали злий блиск і холодну, байдужу, мудру глибину. Якби ті слова пасували до особи Йеннефер, Цірі назвала б її тоді замріяною, заслуханою у спогади.

Цірі здогадувалася про причини.

Була тема, торкатися якої дівчинка інстинктивно і старанно уникала. Але якогось разу розімліла й розбовкала. Про Трісс Мерігольд. Йеннефер, удавано байдуже, удавано без бажання, удавано банальними дозованими запитаннями витягла з неї решту. Очі мала тверді й непроникні.

Цірі здогадувалася про причини. І, о диво, уже не відчувала роздратування.

Магія заспокоювала.

* * *

— Так званий Знак Аард, Цірі, — це дуже просте закляття із групи психокінетичних чарів, що полягають у поштовху енергії в заданому напрямку. Сила поштовху залежить від концентрації волі того, хто їх накладає, і від сили, яку він використовує. Вона може бути значною. Відьмаки адаптували те закляття, скориставшись із факту, що воно не вимагає знання магічної формули — достатньо концентрації й жесту. Тому й назвали те Знаком. Звідки взяли назву — не знаю, може, зі Старшої Мови, слово «ард» значить, як тобі відомо, «гора», «гірський» чи «найвищий». Якщо так, то назва дуже помилкова, бо важко знайти легше психокінетичне закляття. Ми, зрозуміло, не гаятимемо ні часу, ні енергії на щось настільки примітивне, як відьмацький Знак. Тренуватимемо справжній психокінез. Вивчимо це… О, на тому кошику, що лежить під яблунею. Сконцентруйся.

— Уже.

— Ти швидко концентруєшся. Нагадую: контролюй вихід сили. Випустити її ти можеш лише стільки, скільки ти взяла. Якщо видаси її хоча б на крапельку більше, зробиш то коштом власного організму. Таке зусилля може позбавити тебе свідомості, а в крайньому разі навіть убити. Якщо ж при цьому ти віддаси все, що взяла, — втратиш можливість повторення, тобі доведеться черпати ще раз, а ти знаєш, як воно нелегко та болісно.

— О-о-о, знаю!

— Не можна тобі послаблювати концентрацію і дозволяти, аби енергія виривалася з тебе сама. Моя Майстриня зазвичай говорила, що віддавання сили мусить відбуватися так, наче ти пердиш у бальній залі: делікатно, ощадно й контрольовано. І так, щоб сторонні не здогадалися, що це — ти. Розумієш?

— Розумію!

— Вирівняйся. Припини хихотіти. Нагадую, що закляття — це серйозна справа. Накладається воно в позі, сповненій грації, але й гордовитій. Жести виконуються плинно, але рішуче. Із гідністю. Не корч дурнувато писок, не кривися, не висовуй язика. Оперуєш силою природи, тож викажи природі повагу.

— Добре, пані Йеннефер.

— Май на увазі, цього разу я тебе не екраную. Ти самостійна чародійка. Це твій дебют, бридулько. Ти бачила отой глечик вина на комоді? Якщо дебют пройде добре, твоя майстриня вип’є його сьогодні ввечері.

— Сама?

— Учням дозволяють пити вино тільки після переходу до підмайстра. Мусиш зачекати. Ти швидка, тож якихось років десять, не більше. Ну, починаємо. Складай пальці. А ліва рука? Не махай нею! Опусти вільно чи зіпри в бік. Пальці! Добре. Ну, випускай.

— А-а-а-ах…

— Я не просила, щоб ти випускала звуки. Випускай енергію. У тиші.

— Ха-а, ха! Він підскочив! Кошик підскочив! Ти бачила?

— Ледь здригнувся. Цірі, ощадно — не значить слабко. Психокінез застосовується із певною метою. Навіть відьмаки застосовують Знак Аард, аби звалити супротивника з ніг. Енергія, яку ти випустила, не збила б із супротивника капелюха. Ще раз, трохи сильніше. Сміливо!

— Ха! Ото полетів! Зараз було добре? Правда? Пані Йеннефер?

— Гм-м-м… Після збігаєш на кухню і свиснеш трохи сиру для нашого вина… Було майже добре. Майже. Ще сильніше, бридулько, не бійся. Підніми кошик із землі й добряче вдар ним об стіну отого сарайчика, так, щоб пір’я полетіло. Не горбся! Голову уверх! Із грацією і гордовито! Сміливо, сміливо! О, ясна холера!

— Ой-йой… перепрошую, пані Йеннефер… Хіба… випустила я трохи забагато…

— Трішечки. Не нервуйся, Цірі. Йди до мене. Ну, маленька.

— А… А сарайчик?

— Таке буває. Немає чим перейматися. Дебют, взагалі-то, належить оцінити позитивно. А сарайчик? Це взагалі був некрасивий сарайчик. Не думаю, щоб комусь занадто бракувало його в пейзажі. Гей, пані! Спокійно, спокійно, навіщо отой крик і шум, нічого ж не сталося! Без нервів, Неннеке! Нічого не сталося. Треба просто прибрати дошки. Згодяться на опалення!

* * *

Під час теплих безвітряних днів повітря густішало від запаху квітів і трав, пульсувало спокоєм і тишею, яку переривало гудіння бджіл і великих жуків. У такі дні Йеннефер виносила до саду плетене крісло Неннеке, сідала в ньому, далеко витягнувши ноги. Часом вивчала книги, часом читала листи, які отримувала за посередництвом дивних посланців, переважно птахів. Інколи просто сиділа, дивлячись удалину. Однією рукою замислено куйовдила свої чорні лискучі локони, другою гладила по голові Цірі, яка сиділа на траві, притулена до теплого твердого стегна чародійки.

— Пані Йеннефер?

— Я тут, бридулько.

— Скажи мені, чи за допомогою магії можна зробити все, що завгодно?

— Ні.

— Але можна багато чого, вірно?

— Вірно. — Чародійка прикрила на мить очі, торкнулася пальцями повік. — Дуже багато чого.

— Щось насправді велике… Щось страшне! Дуже страшне?

— Інколи більше, ніж хотілося.

— Гм-м… А чи я… Коли я зумію робити щось таке?

— Не знаю. Може, ніколи. Аби тільки тобі ніколи б і не довелося.

Тиша. Мовчанка. Спека. Запах квітів і трав.

— Пані Йеннефер?

— Що знову, бридулько?

— Скільки тобі було років, коли стала чародійкою?

— Гм-м… Коли я склала вступний іспит? Тринадцять.

— Ха! То стільки, скільки мені зараз! А скільки… Скільки ти мала років, коли… Ні, про те я не запитаю…

— Шістнадцять.

— Ага… — Цірі легенько зарум’янилася, удала раптом зацікавленість хмарою дивної форми, що висіла високо над вежами храму. — А скільки ти мала років… коли взнала Ґеральта?

— Більше, бридулько. Трохи більше.

— Ти все ще називаєш мене бридулькою! Знаєш, як сильно я того не люблю. Чому ти так робиш?

— Бо я злостива. Чародійки завжди злостиві.

— Але я не хочу… не хочу бути бридулькою. Хочу бути вродливою. Насправді вродливою, як ти, пані Йеннефер. Чи завдяки магії я колись зумію стати такою чарівною, як ти?

— Ти… На щастя, ти не мусиш… Не потребуєш для цього магії. Ти сама не знаєш, яке це щастя.

— Але я хочу бути насправді вродливою!

— Ти насправді вродлива. Насправді вродлива бридулька. Моя вродлива