Читати книгу - "Куджо"

— Я не думав про аварію, — урвав його Вік. — Я думав… — у нього затремтів голос. — Я думав, вони з Тедом там самі, і… Чорт, я не знаю. Мені просто страшно, та й годі.

— Зателефонуй до відділку, — негайно порадив Роджер.

— Можна, але…

— Можна. І ніяких але. Донну ти точно не налякаєш. Її немає вдома. Але якого біса, просто для самозаспокоєння. Тут же не треба ніяких мигалок і сирен. Просто спитай, чи можуть вони послати поліцейського пересвідчитися, що все нормально. Існує тисяча місць, де вона може бути. До дідька. Може, вони застрягли на якійсь справді хорошій вечірці «Туппервер»?

— Донна ненавидить вечірки «Туппервер».

— Ну, може, дівчата загралися в покер і втратили відчуття часу. І Тед зараз спить у чиїйсь кімнаті для гостей.

Вікові пригадалися слова Донни про те, що вона намагається триматися якомога далі від товариства «дівчат». «Не хочу перетворюватися на одне з тих облич, які бачиш на благодійному розпродажі печива», — казала вона. Та він не хотів розповідати про це Роджерові. Це підводило їх занадто близько до теми Кемпа.

— Що ж, може бути й таке, — погодився він.

— У вас десь є запасний ключ від будинку?

— На ґанку біля парадних дверей. На гачку під навісом.

— Скажи копам. Хтось міг би зайти всередину і як слід роздивитися. Якщо не маєш там чогось, що тобі не вельми хочеться, щоб вони бачили, наприклад травички або коксу.

— Ні, нічого такого.

— То дзвони! — палко вигукнув Роджер. — Можливо, Донна зателефонує сюди, коли вони прийдуть перевіряти, і ти почуватимешся дурнем. Але іноді краще почуватися дурнем. Ти розумієш, про що я.

— Так, — відповів Вік, трохи посміхнувшись, — я розумію.

Він підняв слухавку, трохи повагався, тоді ще раз зателефонував додому. Жодної відповіді. Роджер його трохи заспокоїв, та тепер це почуття вивітрилося. Він зателефонував у мейнську довідкову службу і записав номер окружного відділку поліції Касл-Рока. Було майже п’ятнадцять хвилин на першу в ніч із вівторка на середу.

Донна Трентон сиділа, обережно поклавши руки на кермо «пінто». Тед нарешті знову заснув, але сон був тривожний. Він здригався, крутився і час від часу стогнав. Донна боялася, що уві сні він знову переживає нещодавні події.

Вона помацала йому чоло. Тед щось пробурмотів і відсунувся від її дотику. Вії затріпотіли і знову заплющились. У нього була гарячка: майже напевне наслідок постійного напруження і страху. Саму Донну теж лихоманило, а ще її мучив несамовитий біль. Живіт болів, та рани були неглибокі, більше схожі на подряпини. З цим їй пощастило. Значно більшої травми Куджо завдав її лівій нозі. Рани там (укуси, уточнював мозок, ніби впиваючись жахом цього слова) були глибокими й потворними. Перш ніж затягтися, вони довго кривавилися, та Донна не намагалася накласти пов’язку, хоч у бардачку «пінто» й був набір для надання першої допомоги. У неї зринула туманна думка — надія, — що кров очистить рану. Чи буває так насправді, чи це просто бабусині казки, Донна не знала. Як багато вона не знала, страх як багато.

Коли рвані рани почали нарешті підсихати, її нога і сидіння водія були всі в липкій крові. Щоб їх прикрити, знадобилися три марлеві пов’язки з її аптечки. Пов’язок більше не залишилося. «Треба купити нові», — подумала Донна, заливаючись коротким, істеричним сміхом.

У тьмяному світлі плоть біля коліна скидалася на чорну зорану ріллю. З моменту укусу Донна відчувала в нозі постійне рівномірне посіпування. Вона проковтнула, не запиваючи, кілька пігулок аспірину, та біль не відпускав. Голова теж боліла шалено, ніби в кожній скроні хтось повільно, все тугіше й тугіше скручував моток дроту.

Коли вона згинала ногу, пульсування змінювалося ритмічними спалахами гострого, склянистого болю. Вона й поняття не мала, чи взагалі зможе стати на ногу, не кажучи вже про пробіжку до дверей ґанку. Але хіба це мало якесь значення? Між машиною і ґанком на гравії, опустивши свою жахливо потовчену голову, сидів Куджо і невідривно дивився на автомобіль. І на неї.

Чомусь їй здавалося, що собака більше не зрушить із місця, принаймні до ранку. Якщо вдень буде так само жарко, як учора, можливо, сонце прожене його в гараж.

— Він хоче мене, — прошепотіла Донна набряклими губами. Це була правда. Якимось чином це була правда. Чи то за присудом долі, чи то з якихось власних невідомих причин собака хотів саме її.

Коли пес упав на гравій, Донна була впевнена, що він помирає. Жодна істота не змогла б витримати таких ударів дверима. Їх не здатна була пом’якшити навіть його товста шерсть. Одне вухо сенбернара, здавалося, теліпалося тільки на тонесенькій смужці плоті.

Проте мало-помалу він зводився на ноги. Донна не могла повірити своїм очам, не хотіла вірити.

— Ні! — зарепетувала Донна, не в змозі опанувати себе. — Лягай! Ти ж маєш бути мертвий! Ні, гівняний собако, ляж і здохни!

— Мамо, не кричи, — пробурмотів Тед, тримаючись за голову. — Болить… Мені болить…

Від того часу ситуація зовсім не змінилася. Час повернувся до свого колишнього повільного поповзу. Кілька разів вона підносила годинник до вуха, щоб упевнитися, що він цокає. Було таке враження, що стрілки зовсім не рухаються.

Двадцять хвилин на першу.

«Учні, що нам відомо про сказ?»

Корисного небагато. Розпливчасті уривки інформації, узяті, найімовірніше, з недільного додатка до газети. І з буклета, який вона знічев’я гортала в приймальні ветеринара ще в Нью- Йорку, коли возила їхню кішку Дайну на щеплення проти чумки. Даруйте, і проти сказу теж.

Сказ — захворювання центральної нервової системи, нашої старої доброї ЦНС, що призводить до повільного руйнування останньої. Але яким чином? У цьому місці в її знаннях була прогалина, і, напевне, у лікарів теж. Інакше хвороба не вважалася б такою страшенно небезпечною. «Щоправда, — з надією думала Донна, — я навіть не знаю напевне, чи собака насправді скажений. Єдиний скажений пес, якого я будь-коли бачила, був той, що його Ґреґорі Пек застрелив із рушниці у “Вбити пересмішника”. Ось тільки тоді собака, звісно, не був насправді скажений. То був просто монтаж. Напевне, вони взяли якогось облізлого цуцика з місцевого притулку і обмастили його пінкою “Джилет”…»

Вона змусила думки не відходити від теми. Краще здійснити те, що Вік називав «аналізом найгірших варіантів», принаймні