Читати книгу - "Куджо"

І він її вкусив. Сильно. Що з цього випливає?

Люди можуть заразитися сказом, це вона знала. І це жахливий спосіб померти. Можливо, найгірший. Проти сказу існує вакцина, і під час лікування її потрібно вводити дозами. Ін’єкції дуже болючі, але той біль, мабуть, не може зрівнятися з болем, який переживає собака надворі. Але…

Вона пригадувала, як начебто десь читала, що було тільки два випадки виживання після сказу на стадії прогресування. Під стадією прогресування малося на увазі, що хворобу не діагностували, доки в заражених не почали проявлятися видимі симптоми. З двох людей, які вижили, один був хлопчик. Він повністю одужав. Мозок іншого, дослідника тварин, зазнав незворотних ушкоджень. Його стара добра ЦНС просто розсипалася.

Чим довше хворобу не лікувати, тим менше залишається шансів. Вона потерла чоло. Руки ковзали по плівці холодного поту.

Скільки це «занадто довго»? Кілька годин? Днів? Тиждень? Може, місяць. Вона не знала.

Раптом авто почало вужчати. Спочатку до розмірів «хонди», потім до розміру тих невеличких химерних триколісних штук, які колись в Англії видавали інвалідам, тоді до розмірів закритої мотоциклетної коляски і врешті-решт до розмірів труни — подвійної труни для неї і Теда. Їм треба звідси вибратися, треба вибратися, треба…

Коли їй таки вдалося опанувати себе, пальці вже намацували ручку дверей. Серце шаленіло, прискорюючи гупання в голові. «Будь ласка, — подумки благала Донна, — все й так дуже погано. Не вистачало ще клаустрофобії. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…»

Знову повернулася спрага, до того ж несамовита.

Вона визирнула у вікно. Куджо невблаганно дивився на неї. Крізь сріблясту тріщину в склі його тіло здавалося розірваним навпіл.

«Допоможіть нам, — подумки благала Донна. — Хто-небудь, будь ласка, допоможіть!»

Коли пролунав виклик, авто Роско Фішера стояло припарковане в тіні заправки «Джерріз Сітґоу». Роско нібито виглядав порушників швидкості, а насправді просто дрімав. О пів на першу ночі середи шосе № 117 зовсім вимерло. У його череп був умонтований маленький будильник, який точно розбудить його близько першої, коли закінчиться сеанс у Норвейському автокіно. Тоді, може, й трапиться якась оказія.

— Третій, третій, відгукніться. Прийом!

Роско схопився зі сну, розливши холодну каву з пластикової чашки собі між ноги.

— Лайно ковбасне, — з жалем вилаявся він. — Оце чудово, еге ж? Чо-орт!

— Третій, ви мене чуєте? Прийом.

Роско схопив мікрофон і натиснув на кнопку.

— База, слухаю вас.

Він хотів додати, що сподівається, що це справді щось важливе, бо його яйця зараз плавають у калюжі холодної кави, але ніколи не знаєш, хто відстежує поліцейські виклики з радіосканером «Біркет». Навіть о пів на першу ночі.

— Треба поїхати на Ларч-стрит, 83, — сказав Біллі. — Це будинок містера і місіс Трентон. Треба перевірити. Прийом.

— Що я маю перевіряти? База, прийом.

— Трентон у Бостоні, і ніхто не відповідає на його дзвінки. Він думає, що хтось повинен бути вдома. Прийом.

«Просто чудово, — з досадою подумав Роско Фішер. — Мені доведеться витратити чотири бакси на чищення, а коли все-таки буде треба зупиняти порушника, хлопець подумає, що я так розхвилювався від думки про погоню, що аж надзюрив у штани».

— Зрозумів. Виїжджаю. Прийом, — сказав Фішер, заводячи машину.

— Реєструю на дванадцяту тридцять чотири, — додав Біллі. — Третій, на ґанку біля парадних дверей на цвяшку під навісом висить ключ. Містер Трентон хоче, щоб ти зайшов і оглянув усе всередині, якщо на території нікого не буде. Прийом.

— База, вас зрозумів. Прийом і відбій.

— Відбій.

Роско ввімкнув передні фари і покотив безлюдною головною вулицею Касл-Рока, минаючи міський парк і сцену під конічним зеленим дахом. Піднявшись по схилу пагорба, він звернув на Ларч-стрит. Будинок Трентонів був другим від рогу вулиці, і він одразу помітив, що вдень звідси відкривається чудовий краєвид на місто внизу. Підігнавши поліцейську патрульну машину № 3 до бровки тротуару, Роско вийшов і тихо закрив дверцята. Темна вулиця міцно спала.

На мить він зупинився і, скривившись, розгладив мокрі між ногами форменні штани. Потім рушив угору під’їзною доріжкою. Вона була порожня, так само як і маленький одномісний гараж у її кінці. У ньому стояв великий триколісний велосипед. У його сина був такий же.

Роско зачинив двері гаража і попрямував до ганку. На двері був спертий цьоготижневий примірник «Call». Роско підібрав газету і спробував клямку. Незамкнено. Він зійшов на ґанок, почуваючи, ніби вдерся на чужу територію. Кинув газету на крісло-гойдалку і натиснув дзвоник збоку від внутрішніх дверей. Усередині залунало дзеленчання, але ніхто не вийшов. Потім подзвонив іще двічі з інтервалом у три хвилини. Це дасть пані можливість прокинутись, одягти халат і зійти вниз — за умови, якщо вона вдома.

Коли ніхто так і не вийшов, він поторсав двері. Вони були замкнені.

«Чоловіка немає, і вона, мабуть, залишилась у друзів», — вирішив Роско. Та той факт, що вона не попередила чоловіка, теж здавався йому трохи дивним.

Він понишпорив пальцями під гострим дашком і наткнувся на ключ. Вік повісив його невдовзі по тому, як Трентони сюди вселилися. Роско зняв ключ із цвяшка і відімкнув парадні двері. Якби він спробував увійти через задні двері, як того ж дня зробив Стів Кемп, то відразу ж потрапив би всередину. Як і більшість мешканців Касл-Рока, Донна не завдавала собі клопоту замикати задні двері, коли йшла з дому.

Роско зайшов. У нього був ліхтарик, та він волів його не вмикати, бо відчуття незаконного проникнення стало б іще сильнішим: грабіжник із величезною плямою від кави між ногами. Він поводив рукою в пошуках вимикача і врешті таки знайшов. На ньому були дві кнопки. Верхня вмикала світло на ґанку, і він одразу ж його згасив. Від нижньої спалахнуло світло у вітальні.

Довгу хвилину він озирався на всі боки, сумніваючись у правдивості того, що бачить. Спершу він вирішив, що це якийсь зоровий обман, що його очі ще не призвичаїлись до світла або щось таке. Та нічого не змінювалось, і його серце забилося частіше.

«Нічого не торкатися, — подумав Роско. — Тут головне — не напороти».

Він забув про ще не висохлі патьоки кави на штанях, забув про те, що почувався непроханим зайдою. Він був наляканий і збуджений.

Тут щось сталося, сумнівів не було. Уся вітальня