Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Нічого собі! Він якийсь шишка?

- Його батько працює десь начальником і мама - теж.

- Синок начальничків!

- Він мені листа написав.

- От від кого той лист, що ти його ховала і, який дідо ненароком відкрив, бо не добачає без очків.

- Він так вибачався, що відкрив. Каже: читаю - бачу щось тут не те. Ти йому адресу села дала?

- Угу. Він казав, якщо я йому не відпишу, то він поїдить до Калуша питати, чому я не пишу.

- У наших батьків?

- Так.

- Ну він і чокнутий.

- І він вже збирався їхати...

- Чого?

- Бо лист довго не приходив.

- І що він тобі пише в листі?

- Хочеш - прочитай!

- Давай, - бере лист в сестри.

На лиці Марії посмішка була весь той час, коли вона читала листа.

- Ну, як? - питає Світлана.

- Гарний лист. А що це за віршики? Це він тобі склав?

- Ага! Класні правда?

- Гарні. З цього листа можна сказати з впевненістю, що він тебе любить.

- Я його теж, - коротко промовила Світлана, соромлячись.

- Ану, покажи, що ти йому відписала.

- Нє, нізащо.

- Аво, його лист ти показала! А свій не хочеш?

- Не хочу.

- Чого?

- Бо то мій.

- Ну, покажи.

- Ні-а.

- Покажи.

- У-у .

- Ну, ти вперта.

- Підеш зі мною на другу п'ятницю.

- Куди?

- В місто. Я подзвоню йому.

- В нього є телефон?

- Є.

- А де він живе? Тобто з ким?

- З батьками.

- А квартира яка?

- Трьохкімнатна.

- Класно! Буде, де тобі жити.

- Я з ним не збираюсь жити.

- Коли одружишся, то будеш.

- А я з ним не одружусь.

- Не будь така впевнена.

Кілька днів тому приїжджав далекий родич Бурачків, він був відпросився з армії і дорогою додому заїхав і до них. Досить гарний і молодий юнак, як на мене. Хоча Геня так не вважала. Вона казала, що він злодій, як і вся його сімейка. Її внучки у це не вірили. Вони вважали його привітним, милим хлопцем, оскільки він не обійшов їх своєю увагою, купивши їм, - хоч не срібні - кулончик з цепочкою кожній. Ще вони втрьох ходили до клубу на дискотеку, але так туди і не потрапили, бо у тому районі електроенергію вимкнули того вечора. Тож вони трохи прогулялися селом, поговорили на різні теми і пішли спати. Сестри не вірили в те, що говорила їм про нього їх бабуся. Марія була впевнена, що то робота Руслана. Оскільки те, що було у Толікових речах, зникло ще до приїзду їхнього родича. Марія вважала, що це діло рук її брата. А Геня, щоб вигородити внука, казала, що це зробив цей юнак, звісно, про це сім'я його не знала, так само, як і він.

Небо хмуриться. Сонце не показувалося зі вчорашнього дня. Як вчора зайшло за хмари, так звідти і не вийшло. Накрапає малесенький дощик.

- Що за погода? І так усе літо! - сердиться Володимир, вернувшись зі ставка. - І порибалити не можна. Риба зовсім не клює.

- П'ять рибок, - сміється Марія, заглядаючи в мильницю.

- Немає навіть що жарити, - додає Геня.

- Не пощастило тобі, Свєта, на рибу, - продовжує Володимир. - Коли Руслан був, то і риба була, а коли він поїхав, то геть перестала клювати.

- Це точно. Ми з Русланом так наїдалися риби, ледь не об'їдалися, аж животи тріщали.

- Киць-киць-киць, - приманює Бурачок кота, котрий не заставив себе чекати. - Хай, хоч кіт наїсться. - кидаючи рибу на асфальт.

- Сидів скільки, рибалив і все котові віддав! - говорить Геня.

- Хай їсть, поправляється.

- Я вже іду, - каже Свєта. - Уже Віра мене чекає.

- Добре, іди. Гляди, акуратно по багні ходи, а то плащ обляпаєш.

- Угу. Все, я пішла.

- А куди це вона? - Володимир питає.

- До клубу.

- Чого?

- Там йде репетиція до незалежності.

- Вона виступатиме?

- Ні.

- То чого їй там треба?

- Вона просто дивиться, як вони репетирують.