Читати книгу - "Дівчина у потягу"

— Анно! На що вона натякає? Між нами… між мною та Меґан Гіпвелл нічого не було!

— Томе, я знайшла її телефон, — зізнається вона так тихо, що її голос ледь чути. — Тож, будь ласка, припини. Припини брехати. Просто припини мене ошукувати.

Дитина починає нервуватися та скиглити. Дуже обережно Том забирає її в Анни. Підходить до вікна, гойдаючи дочку, і весь час щось їй шепоче. Що саме, я не чую. Анна сидить, схиливши голову, сльози капають з підборіддя на кухонний стіл.

— Де він? — запитує Том, повертаючись до нас, посмішка як за вітром пішла. — Телефон, Анно. Ти його їй віддала? — Він киває підборіддям у мій бік. — Чи він у тебе?

— Мені нічого про телефон невідомо, — відповідаю я, шкодуючи, що Анна мене не попередила.

Том не звертає на мене уваги.

— Анно? Ти їй віддала телефон?

Анна хитає головою.

— А де ж він?

— Викинула, — каже вона. — За паркан. На колію.

— Гарна дівчинка. Молодчина, — хвалить він мимохідь. А сам намагається знайти рішення, зрозуміти, як виплутуватися. Дивиться на мене, потім відвертається. Лише на мить виглядає засмученим.

Він повертається до Анни.

— Ти останнім часом постійно виснажена, — виправдовується він. — Ти нічим не цікавилася. Усе було задля дитини. Чи не так? Усе було задля тебе, згодна? Усе задля тебе! — І ось так раптово настрій змінюється, знову піднесений, бадьорий, він робить гримаси доньці, лоскоче їй живіт, примушує її сміятися. — А Меґан була такою… як це висловити… такою приступною. Спершу ми зустрічалися в неї вдома, — продовжує він. — Але вона неймовірно боялася, що Скотт нас викриє, тож ми почали зустрічатися в «Лебеді». То було… Анно, ти ж сама пам’ятаєш, як воно було, так? Спочатку, коли ми з тобою відвідували Кренгем-стрит. Ти мене розумієш. — Він озирається через плече на мене та підморгує. — Там ми колись зустрічалися з Анною, в ті старі добрі часи.

Пересуває дочку з однієї руки на другу, щоб вона відпочила в нього на плечі.

— Гадаєш, я поводжуся жорстоко? Анітрохи. Я просто кажу правду. Ти ж цього бажала, Анно, хіба ні? Ти просила мене не брехати.

Анна не підводить очей. Учепилася у край столу, напружилася всім тілом.

Том голосно зітхає.

— Якщо я відвертий — це таке полегшення. — Він звертається до мене, дивиться прямо мені в очі: — Ти навіть гадки не маєш, як це виснажує, мати справу з такими людьми, як ти. І, чорт забирай, я намагався. Я відчайдушно намагався допомогти тобі. Допомогти вам обом. Ви обидві… я хочу сказати, я кохав вас обох, по-справжньому кохав, але ви обидві такі слабкі.

— Пішов ти до дідька, Томе! — обурюється Анна, підводячись. — Не смій змішувати нас із нею до однієї купи.

Том наближається до дружини, заспокоює:

— Пробач, люба. З мого боку то було нечемно. — Вона відмахується від нього, і він поглядає на мене. — Знаєш, я щосили намагався. Я був тобі добрим чоловіком, Рейч. Я мирився з багатьма речами: твоїм пияцтвом, твоєю депресією. Я довго з цим мирився, доки не відмовився від боротьби.

— Ти брехав мені, - відповідаю я, і він здивовано повертається до мене. — Ти запевняв мене, що я у всьому винна. Ти примусив мене повірити, що я нічого не варта. Ти бачив, як я страждаю, ти…

Він знизує плечима.

— Ти навіть гадки не маєш, якою ти стала нудною, Рейчел! Якою огидною! Надто сумною, щоб вранці підводитися з ліжка, надто стомленою, щоб узяти душ чи то вимити своє бісове волосся! Господи! Невже дивно, що мені урвався терпець, га? Тож недивно, що я змушений був шукати засоби себе розважити. Ти не повинна звинувачувати нікого, крім себе.

Вираз його обличчя змінюється з презирства на стурбованість, коли він повертається до своєї дружини.

— Анно, з тобою все було інакше, присягаюся. Це непорозуміння з Меґан, то було… лише задля розваги. Так воно, принаймні, мало бути. Визнаю, то були не найкращі мої часи, але мені потрібна була якась розрада. Ось і все. Роман не мав продовження. Він ніяким чином ніколи не вплинув би на нашу родину, на нас. Ти повинна це розуміти.

— Ти… — Анна намагається щось заперечити, але не може підібрати слів.

Том кладе руку їй на плече, стискає.

— Що, люба?

— Ти запросив її наглядати за Еві, - звинувачує вона. — Ти трахав її, коли вона тут працювала? Поки вона наглядала за нашою дитиною?

Він забирає руку, на обличчі справжнє каяття та глибокий сором.

— Жахливо з мого боку. Я гадав… Гадав, то буде… Відверто кажучи, не знаю, про що я думав. Не певен, що взагалі в мене тоді працювала голова. Я робив те, чого не потрібно було робити. Помилявся на сто відсотків. — І знову змінюється маска: тепер він сама цнотливість із широко розплющеними очима, умовляє дружину. — Анно, я тоді не знав. Ти маєш мені вірити, я не знав, хто вона така. І гадки не мав про дитину, яку вона вбила. Якщо знав би, ніколи б не дозволив їй наглядати за Еві. Ти повинна мені вірити.

Анна без попередження різко підводиться, відкидає стілець, той падає на підлогу, від гуркоту дитина просинається.

— Віддай мені дитинну, — благає Анна, простягаючи руки. Том трохи відступає. — Томе, віддай-но мені дитину. Віддай її мені.

Але він не слухає, йде від неї якнайдалі, гойдаючи малу, щось знову їй нашіптує, присипаючи, і тоді Анна починає кричати. Спершу вона повторює: «Відай її мені, віддай її мені», а потім усе зливається в несамовите завивання, сповнене муки. Дитина також кричить. Том намагається заспокоїти доньку, на Анну він узагалі не звертає уваги, тож дати їй раду доводиться мені. Я витягаю її з кімнати, промовляю до неї наполегливим тоном.

— Анно, ти маєш заспокоїтися. Ти мене розумієш? Мені потрібно, щоб ти заспокоїлася. Мені потрібно, щоб ти з ним поговорила, відволікла на мить його увагу, а я зателефоную в поліцію. Розумієш? Домовились?

Вона хитає головою й тремтить усім тілом. Хапає мене за руки, занурюючи нігті в мою плоть.

— Як він насмілився на таке?

— Анно, послухай мене! Нам потрібно відволікти його на мить.

Нарешті вона дивиться на мене, насправді свідомо дивиться й киває головою.

— Добре.

— Просто… не знаю… відведи його від дверей, затримай на якийсь час.

Вона заходить до будинку. Я глибоко вдихаю, повертаюсь та роблю кілька кроків від скляних дверей надвір. Недалеко, на лужок. Оглядаюся назад. Вони досі на кухні. Йду трохи далі. Здіймається вітер: невдовзі скінчиться пекло. Низько в небі носяться