Читати книгу - "Пора грибної печалі"

І відкрила назустріч Михайлові сумку, майже доверху наповнену благородними грибами.

— Скажу вам одверто: доля вчасно вас розбудила, коли ділили щастя, — мовив Михайло, відчуваючи, як його починає точити черв’ячок заздрості.

— Аякже. Доля — не собака, палицею не відіб’єш, — відповіла з хитринкою бабуся.

— А де знайшли ці біляки?

Михайло вийняв з сумки два білі гриби, що зросли на корені, й аж-присвиснув від захоплення.

— На порошківському боці, — охоче поділилася бабуся. — Але там ниньки гриба не густо. А людей! Під кожним кущем по двоє чекають, коли бідний гриб вистромиться із землі. Йду я ліпше у Добрин. Там народу, видиться мені, менше та й грибам любляться ті місця більше…

— Може, і я з вами? — несміливо попросив Голуб, мало сподіваючись на згоду.

Та, на превеликий подив, бабуся махнула рукою й повіла:

— А чому ж і ні? Як то кажуть люди: удвох і плачеться веселіше. Я, знаєте добрий чоловіче, собі завжди кажу, йдучи по гриби: «Олено, щастя не курка, решетом не накриєш. Що тобі суджено — і на печі знайдеш». Моїх грибів, були би-сьте здорові, ніколи не знайдете.

— Спасибі за утішливе слово, — сказав з полегшенням Михайло і, ненароком глянувши під ноги бабусі, ледь не скрикнув: зовсім поруч, біля лівої ступні жінки, переплетений пожухлою травою, крадькома роззирався низькорослий білячище. Бабуся поправила лямки на гатикошарці й почала підніматися уверх. Михайло, затамувавши подих, підійшов до місця, на котрому щойно стояла жінка, й зрізав гриб.

— Ось він! — промовив розгублено сам до себе.

Бабуся оглянулася й спокійно сказала:

— Богу дякувати. Це вам суджений.

Не встиг Михайло пройти за бабусею десяток кроків, як за її спиною ледь не розчавив трійцю чепурних підосичників.

— Богу дякувати, — мовила знову. — Таку маю радість, як би сама знайшла.

Ще через хвилину Голуб підібрав два білі.

— «До всього треба мати щастя», — так зайці казали, як їм шкуру здіймали, — прорезюмувала навдивовиж спокійно бабуся. — Богу дякувати… А мені щось очі заволокло…

Тільки старенька звернула із стежини, як Голуб майже з-під її носа зрізав молоденький підберезовик.

— Богу дякувати, — на цей раз уже трохи стриманіше сказала бабуся і по хвилині додала: — Добре той ся має, кому доля на сопілці грає…

І коли Михайло знайшов прогавлений бабусею підосичник, старенька недобрим поглядом зміряла свого напарника й зовсім невдоволено промимрила:

— Не карай, боже, нічим, як другом лихим…

Надалі ж почалося щось неймовірне. Не встигала бабуся ступити й кілька кроків, як Михайло знову знаходив за нею то білий, то підберезовик, то підосичник. По одному, по два, по три… Старенька давно уже змовкла. Від колишньої добродушності на її обличчі не залишилось й сліду. Насупившись й міцно стуливши вуста, вона піднімалася хоч і повільно, але з якоюсь злою впертістю уверх. І тут Михайло вийняв з-під березового кущика, який щойно проминула, високий, із шляпою, завбільшки з тарілку, підосичник. Бабуся вельми підозріло подивилася на свого супутника, з яким, за її словами, і веселіше плачеться, хутко перехрестилася, злякано роззирнулася і закричала:

— Люди добрі, диявол у людській подобі!

І, спльовуючи у бік Михайла, раптом закрила руками очі й кинулася притьмом у густу хащу…

Михайло від здивування не міг дотямити, що йому чинити: розсміятися від душі чи гукнути за бабусею й пояснити, що це чиста випадковість. Але останнє було надаремним, бо мчала бабуся так прудко, що лиш верхівки молодого густолісся зеленаво пінилися.

«Ну й пригода, розповіси комусь — нізащо не повірить», — подумки сміявся Голуб, виходячи на прогалину, вкриту буйним різнотрав’ям.

Не встиг Михайло, як слід її роздивитися, коли помітив: з тамтого краю галявини, збиваючи з трави жовтий кушпил, пливе назустріч псяча голова. За кілька кроків до Голуба вона раптом пірнула у траву, і почувся закличний гавкіт. Із ліщинової гущавини вийшов високий чоловік і попрямував на собачий голос. При його появі Михайло аж розгубився.

І вразила не сама з’ява грибаря, як його незвичне для лісу вбрання: у вишмуляному чорному фраці, ковбойському капелюсі, старомодних окулярах, непевного кольору сорочці, жовто-ядучим метеликом на шиї, незнайомець ішов галявиною якось плавно, граціозно, немов породистий кінь на аукціоні, і старомодною тростинкою гнав попереду себе хвилі перезрілої трави.

«Ось тобі ще один „варяг“, — роздратовано подумав Михайло. — Цей, правда, із особистої когорти — нудних пенсіонерів. На одміну від молодих вони не ганяються, улюлюкаючи, лісами і перелісками. Однак за таким гриб довго не наважиться вистромити із землі голову: „варяги“-пенсіонери такі пильні, що не тільки найдрібніші грибенята визбирають, а й ще матір-грибницю під корінь вичистять… Як би його провчити?» — думав, уже зі злістю, Голуб.

— Бонді, Бонді, де ти, дитино моя, запропастилася? — покликав чоловік інтелігентним голосом з ледь манірним відтінком.

— Я тут! — озвався із трави собака.

— Ану покажи, що знайшов?

Чоловік зацікавлено нахилився біля собаки.

— Ах ти моя киценька, пустунчик, ну й молодчинка! — ніжно лебедів. — Аж три підборезовички…

Завбачивши Михайла, незнайомець з несподіванки спершу відкинув голову, а потім короткозорим поглядом зацікавлено вдивився у Голуба і піднявся.

— Ох, даруйте, молодий чоловіке! Добрий день. Я вас навіть не помітив, — сказав м’яко й поправив на шиї безглуздий метелик.

— Чого в лісі не трапляється, — відповів Михайло. — Як з урожаєм сьогодні? — кивнув на досить пристойного вигляду шкіряну сумку.

Незнайомець аж засвітився худорлявим обличчям й з тою ж, в міру інтелігентною, погордою сказав:

— Ми майже ніколи не вертаємось з лісу без урожаю. Звичайно, моя заслуга в цьому вкрай бідненька. Зір у мене, можливо, самі здогадалися… зате Бондіко — будь у лісі єдиний гриб, неодмінно відшукає.

При цих словах чоловік витяг за нашийник із трави приземкуватого собаку з довгими відвислими вухами й широкими міцними грудьми, поставив біля ніг і кинув шоколадну конфету. Собака спритно розгорнув передніми лапами рожеву обгортку, одразу проковтнув й, прилігши, вдячними очима подивився на господаря.

— Ви, молодий чоловіче, навіть уявити собі не можете, скільки мені коштувало сил надресирувати Бондіка збирати гриби. Зате тепер надлюдське терпіння окупилося стократною утіхою.

— Ніколи б не подумав, що собака може гриби знаходити, — з щирим здивуванням признався Голуб. — Чув, що французи дресирують свиней для шукання трюфелів, але собаки…

— Причому, замітьте собі: мій Бонді ніколи не зупиниться біля непевного гриба… Сам я все життя пропрацював у цирку, вже на пенсії переїхав до дочки, самі знаєте, на своїм віку мав справу з різними звірами, але такої відданої тварини, даруйте, не зустрічав… Більш вірного друга не мав у житті…

І тут Михайла підштрикнула зненацька якась нечиста сила.