Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Мікаель поцікавився, за яким принципом організовано фотоархів.

— Правду кажучи, він дещо безладний. З того часу, як у нас з’явилися комп’ютери і цифрові знімки, архів зберігається на CD-дисках. У нас був практикант, який сканував найбільш важливі старі фотографії, але встиг опрацювати лише невеликий відсоток від усіх занесених до каталогу архіву знімків. Старі фотографії розсортовані за датами в папках з негативами. Вони або тут, у редакції, або в сховищі на горищі.

— Мене цікавлять фотографії ходи з дитячого свята шістдесят шостого року, а також усі знімки, зроблені того тижня.

Майя Блумберґ подивилася на Мікаеля вивчаючим поглядом:

— Значить, потрібний той тиждень, коли пропала Харієт Ванґер?

— Вам знайома ця історія?

— Пропрацювати все життя в «Хедестадс-курірен» і не знати про неї неможливо, а коли Мартін Ванґер телефонує мені рано-вранці вихідного дня, я, звичайно, роблю висновки. Я в шістдесятих роках читала коректуру статей, які були написані про цю справу. Чому ви копирсаєтеся в цій історії? З’явилося щось нове?

Майя Блумберґ вочевидь мала нюх на новини. Мікаель з посмішкою похитав головою і виклав свою «легенду»:

— Ні, і я сумніваюся, що ми коли-небудь дістанемо відповідь на питання, що з нею трапилося. Ми не дуже це афішуємо, але я просто пишу біографію Хенріка Ванґера. Історія про зникнення Харієт — окрема тема, але обійти її мовчанкою навряд чи можливо. Я шукаю знімки, що ілюструють той день, де є Харієт і її подруги.

На обличчі Майї Блумберґ читався сумнів, але сказане звучало переконливо, і вона не знайшла причин йому не вірити.

Газетний фотограф у середньому знімає від двох до десяти плівок на день. Під час значних заходів ця кількість легко може подвоюватись. На кожній плівці — тридцять шість негативів; отже, в газеті нерідко назбирується за день понад триста знімків, з яких публікуються лише одиниці. У дисциплінованих редакціях плівки розрізають і вкладають негативи у спеціальні кишеньки, по шість штук у кожну. Одна плівка займає приблизно сторінку папки для негативів, а в папку поміщається близько ста десяти плівок, разом за рік виходить від двадцяти до тридцяти папок. Із плином літ їх назбирується божевільна кількість; у більшості випадків ці матеріали не мають ніякої комерційної цінності, але поступово перестають поміщатися на редакційних полицях. Разом з тим кожен фотограф і відділ фотографії твердо переконані в тому, що знімки є історичними документами надзвичайної ваги, і тому нічого не викидають.

Газета «Хедестадс-курірен» була заснована 1922 року, і фотовідділ існував у ній з 1937 року. Горищне сховище газети мало близько тисячі двохсот папок з негативами, розсортованих за датами. Знімки за вересень 1966 року містилися в чотирьох дешевих картонних папках.

— Як ми зробимо? — спитав Мікаель. — Мені б треба сидіти за столом з підсвічуванням і мати змогу копіювати те, що здасться цікавим.

— Темної кімнати у нас більше немає. Тепер усе сканується. Ви вмієте користуватися сканером для негативів?

— Так, мені доводилося працювати з фотографіями, і в мене самого є сканер «Агфа» для негативів. Я часто користуюся «Фотошопом».

— Значить, ви використовуєте те саме устаткування, що й ми.

Майя Блумберґ швидко провела для Мікаеля екскурсію їх маленькою редакцією, виділила йому місце за столом з підсвічуванням і ввімкнула комп'ютер та сканер. Вона також показала, де стоїть кавовий автомат. Вони домовилися, що Мікаель працюватиме самостійно, але обов'язково зателефонує Майї, коли збереться йти, щоб вона прийшла, замкнула редакцію та увімкнула сигналізацію. Потім вона покинула Мікаеля, весело побажавши «приємно провести час».

Щоб проглянути папки, Мікаелю знадобилося кілька годин. У період, що цікавив його, в газеті працювали двоє фотографів. У потрібний Мікаелю день зйомку проводив Курт Нюлунд, з яким він взагалі-то був знайомий. У 1966 році Куртові Нюлунду було близько двадцяти років. Згодом він переїхав до Стокгольма і став визнаним професіоналом, що працював як незалежним фотографом, так і співробітником фотоагенції «Пресенс більд» у Марієберґу. У 90-х роках їхні шляхи не раз перетиналися, коли «Міленіум» купував у «Пресенс більд» фотографії. Мікаель запам'ятав його як худого, з першими ознаками лисіння чоловіка. Курт Нюлунд користувався плівкою для денного світла, яка була достатньо дрібнозернистою, і її любили багато фоторепортерів.

Діставши аркуш з роботами юного Нюлунда і помістивши його на стіл з підсвічуванням, Мікаель почав за допомогою лупи вивчати негатив за негативом. Читання негативів — це мистецтво, що потребує певних навичок, а Мікаель таких навичок не мав. Він зрозумів, що для того, щоб визначити, чи мають знімки яку-небудь цінну інформацію, йому доведеться сканувати кожну фотографію, а потім розглядати їх на екрані комп’ютера. Це забрало б хтозна-скільки часу. Тому він вирішив спочатку приблизно прикинути, які знімки можуть бути цікавими.

Мікаель почав вибирати всі знімки, зроблені на місці аварії. Він переконався в тому, що папка Хенріка Ванґера із ста вісімдесятьма фотографіями включала не все: той, хто робив Хенріку копії — можливо, це був сам Нюлунд, — відбракував близько тридцяти знімків, що були нерізкими або поганої якості і вважались непридатними для публікації. Від’єднавши редакційний комп’ютер, Мікаель підключив сканер до свого ноутбука. На сканування решти знімків у нього пішло дві години.

Одна фотографія його відразу зацікавила. Десь у проміжку між 15.10 і 15.15,у той самий момент, коли зникла Харієт, хтось відчинив вікно в її кімнаті, і Хенрік Ванґер марно намагався з’ясувати, хто ж це був. І ось на екрані комп’ютера раптом постала фотографія, знята, очевидно, саме тієї миті, коли вікно відчиняли. На ній було видно фігуру й обличчя, правда, не в фокусі. Мікаель вирішив відкласти аналіз знімка доти, доки не перемістить у комп’ютер всі фотографії.

У наступні години Мікаель роздивлявся знімки з дитячого свята. Курт Нюлунд зняв шість плівок, в цілому близько двохсот кадрів. На них була нескінченна вервечка знімків дітлахів з кульками, дорослих, юрб навколо торговців хот-догами, самої ходи, місцевого артиста на сцені і роздачі якихось призів.

Під кінець Мікаель вирішив сканувати все. Через шість годин у нього вийшла папка з дев’ятьма десятками фотографій. Стало ясно, що до редакції все одно доведеться навідатися ще