Читати книгу - "Мертва зона"

— Та сигаретна пачка у вас у Касл-Року?

— Так.

Джонні підвівся.

— Тоді їдьмо.

— Моєю машиною?

Джонні прислухався, як надворі завиває вітер, і ледь помітно всміхнувся.

— Такого вечора зовсім непогано мати поруч себе полісмена, — сказав він.

7

Хурделиця розбурхалась над усяку міру, і навіть шерифовою поліційною машиною вони добиралися до Касл-Рока аж півтори години. Було вже двадцять хвилин на одинадцяту, коли вони ввійшли у вестибюль міської управи й стали оббивати сніг з чобіт.

У вестибюлі чатувало з півдесятка репортерів: вони сиділи на лаві під незугарним старим портретом якогось із батьків-засновників міста й розповідали один одному про свої вчорашні вечірні походеньки. Побачивши Беннермена й Джонні, вони миттю підхопились і обступили їх.

— Шерифе Беннермен, це правда, що розслідування зрушило з місця?

— Поки що нічого сказати вам не можу, — незворушно відповів Беннермен.

— Кажуть, ви затримали якогось чоловіка з Оксфорда. Це так, шерифе?

— Ні. Товариство, дозвольте нам…

Та вони вже обернулися до Джонні, і в нього аж серце впало, коли він упізнав двох репортерів, що були присутні на тій прес-конференції в лікарні.

— Боже ти мій! — вигукнув один з них. — Ви ж Джон Сміт, чи не так?

— Так, — відказав Джонні. — Це я.

— Той самий ясновидець? — вихопився ще один.

— Слухайте, дайте нам пройти! — підвищив голос Беннермен. — Чи ви не маєте іншого діла, як…

— «Всепроникний погляд» твердить, що ви шахрай, — озвався молодик у теплому пальті. — Це правда?

— Можу сказати вам тільки одне, — відповів Джонні. — «Всепроникний погляд» друкує те, що йому до вподоби… Слухайте, нам треба…

— То ви заперечуєте версію «Всепроникного погляду»?

— Це справді все, що я можу сказати.

Вони зачинили за собою двері з матовими шибами і пройшли до шерифової контори, а газетярі вже бігли наввипередки до двох таксофонів на стіні біля будки чергового.

— Ну й вскочили ми в лайно, — скрушно сказав Беннермен. — Богом присягаюся, я й подумати не міг, що вони стовбичитимуть тут за такої негоди. Треба було провести вас задніми дверима.

— Дарма, — гірко мовив Джонні. — Ви хіба не знаєте, що всі ми, екстрасенси, страшенно ласі до реклами? Задля цього, власне, й стаємо екстрасенсами.

— Ні, не вірю, — відказав Беннермен. — Принаймні щодо вас. Ну, що сталося, те сталося. Нічого тепер не вдієш.

А Джонні вже ніби навіч бачив газетні заголовки — гостру присмачку до каші, яка вже й так аж булькала на вогні. Шериф із Касл-Рока залучає до розслідування вбивства місцевого екстрасенса… «Листопадового вбивцю» шукатиме ясновидець… «Моє зізнання в шахрайстві — фальшивка», — заявляє Джон Сміт.

У першій кімнаті були два шерифові помічники. Один сидів і спав, другий пив каву й похмуро переглядав купу рапортів.

— Його що, дружина з дому витурила, чи як? — роздратовано кивнув на сплячого Беннермен.

— Він щойно повернувся з Огасти, — відповів помічник. То був ще зовсім хлопчисько із запалими від утоми очима. Він з цікавістю позирав на Джонні.

— Джонні Сміт… Френк Додд. А цього сплячого красеня звуть Роско Фішер.

Джонні кивнув головою, вітаючись.

— Роско каже, що генеральний прокурор вимагає подати йому всю справу, — сказав Додд шерифові. Вираз його обличчя був обурений, задерикуватий, але водночас наче й трохи зляканий. — Маємо добрий подарунок на Різдво, еге ж?

Беннермен поклав руку Доддові на потилицю й злегка поплескав його.

— Даремно ти так потерпаєш, Френку. Та й надто ревно гризеш цю справу.

— Просто я весь час думаю: має ж виплисти щось із оцих рапортів. — Додд знизав плечима і тицьнув пальцем у купу паперів. — Бодай що-небудь.

— Іди додому й відпочинь, Френку. І цього сплячого красеня забери. Бо нам ще тільки бракувало, щоб хтось із репортерів його тут клацнув, а завтра фото в газеті й підпис: «Розслідування в Касл-Року йде на повний хід», — і нас усіх посилають мести вулиці.

Беннермен провів Джонні до свого кабінету. Стіл, завалений паперами. На підвіконні — потрійна складана рамка з фотографіями дружини й дочки Катріни. На стіні — акуратно вправлений під скло диплом, а поряд, так само під склом, перша сторінка місцевої газети з повідомленням про перемогу Беннермена на виборах.

— Кави? — спитав Беннермен, відмикаючи шафу.

— Ні, дякую. Краще чаю.

— Свій чай місіс Шугермен пильно береже, — сказав шериф. — Щодня забирає його з собою додому. Ви вже даруйте. Можу запропонувати тонік, але до автомата знову доведеться проходити крізь той стрій. Хай їм чорт, хоч би вже позабирались по домівках.

— Та пусте, обійдуся.

Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.

— Оце вона, — сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.

Джонні взяв його, але розкривати не квапився.

— Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.

Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:

— Не поженешся, то й не спіймаєш.

Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку «Мальборо». Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.

Нарешті він повернув пачку Беннерменові.

— Вибачайте, — тільки й мовив.

— Нема діла, еге?

— Еге.

У двері недбало постукали, і до кабінету засунулась голова Роско Фішера. Вигляд він мав трохи засоромлений.

— Джордже, ми з Френком рушаємо додому. Здається, ви застукали мене сонного.

— Гляди, щоб я не застукав тебе сонного в патрульній машині, — сказав Беннермен. — Вітай од мене Діні.

— Неодмінно. — Фішер швидко позирнув на Джонні й причинив двері.

— Ну що ж, — мовив Беннермен. — Принаймні спробували, і то добре. Я одвезу вас назад…

— Я хотів би поглянути в парку, — зненацька мовив Джонні.

— Це марна справа. Там усе замело.

— Але ви можете знайти те місце?

— Авжеж. Та що це дасть?

— Не знаю. І все-таки ходімо.

— Джонні, за нами потягнеться й уся та братія. Це ж ясно як божий день.

— Ви казали щось про задні двері.

— Казав, але то запасний вихід. Увійти там можна, а якщо спробуємо вийти, спрацює сигналізація.

Джонні тихенько свиснув.

— Тоді біс із ними, хай тягнуться.

Беннермен якусь хвилю замислено дивився на нього, тоді кивнув головою.

— Гаразд, ходімо.

8

Тільки-но вони вийшли у вестибюль, як репортери враз попідхоплювались і оточили їх. Джонні це нагадало про те, як колись у Даремі він ходив на риболовлю повз ветху собачу буду,