Читати книгу - "Кандід"

— Я! Щоб я просила того самого чоловіка…

— Так! Я хочу бути всім зобов'язаний одній вам і нікому більше. Напишіть цьому могутньому чоловікові, засипте мене вашим добродіянням, докінчіть те, що почали, докінчіть ваше диво.

Вона відчула, що повинна зробити все, чого вимагає її коханий; вона хотіла писати, — руки не корилися їй. Тричі починала вона листа й тричі розривала його. Нарешті вона написала, й двоє закоханих вийшли, обійнявши старого мученика за спокутливу благодать.

Щаслива і сповнена відчаю Сент-Ів знала, в якому домі живе її брат; вона пішла туди, а коханець її оселився в тому самому домі. Ледве вони прийшли, як її покровитель надіслав їй наказ про звільнення добродія Ґордона й просив у неї побачення на другий день. Отже, за кожен чесний і великодушний вчинок, який вона робила, ціною було безчестя. Вона з огидою дивилася на цей спосіб продавати людське щастя й нещастя. Вона дала цей наказ на звільнення своєму коханому й відмовила в побаченні добродійникові, якого не могла бачити без сорому й журби. Простак міг розлучитися з нею тільки для того, щоб піти визволити друга; він полетів туди; він виконав цей обов'язок, міркуючи над дивовижними подіями і дивуючись на мужню чеснотність молодої дівчини, якій двоє нещасливих завдячували своїм життям.

Розділ дев'ятнадцятий

Простак, прекрасна Сент-Ів і їхні родичі збираються до гурту

Великодушна й почесна зрадниця перебувала разом зі своїм братом, абатом де Сент-Ів, добрим пріором Гори й м-ль Керкабон; усі були однаково здивовані, але почуття їх і становище були зовсім різні. Абат де Сент-Їв оплакав свої провини, впавши до ніг сестри, яка простила йому; пріор і його ніжна сестра теж плакали, але від радості; лихий суддя і його незносний син не переживали цієї зворушливої сцени: вони виїхали після першої ж чутки про звільнення їхнього ворога, вони поспішали поховати в своїй провінції свою дурість і свій страх.

Четверо осіб, схвильованих від сотні різних причин, чекали, поки молодик прийде з другом, якого мав визволити. Абат де Сент-Ів не зважувався звести очі на сестру. Добра м-ль де Керкабон говорила:

— То я побачу мого дорогого небожа!

— Ви побачите його, — сказала чарівна Сент-Ів, — але це вже не той чоловік; його поведінка, тон, думки, розум — усе змінилося; він став такий поважний, який був наївний і чудний у всьому; він стане за честь і втіху вашій родині. Чому не можу я бути за щастя для своєї!

— Ви й є за щастя, — сказав пріор. — Що сталося з вами, хто викликав у вас таку зміну?

Серед цієї розмови прийшов Простак, тримаючи за руку свого янсеніста. Тоді відбулася нова, цікавіша сцена; почалася вона ніжними обіймами з дядьком і тіткою; абат де Сент-Ів схилився мало не до ніг Простакові, що вже не був Простаком. Двоє закоханих промовляли одне до одного поглядами, що висловлювали всі почуття, які охоплювали їх; вірність, подяка сяяла на чолі в одного; смуток відбивався в ніжних, трохи розгублених поглядах другої; усі дивувалися, що вона домішує журбу до такої радості. За короткий час старий Ґордон став любий усій родині; він страждав разом з молодим в'язнем, і це наділяло його істотними правами. Своїм визволенням він завдячував двом коханцям, і вже це саме мирило його з коханням; суворість його колишніх поглядів зникла з його серця: він став більше людиною, як і гуронець. Перед вечерею кожен розповідав про свої пригоди; два абати й тітка слухали, як діти, що слухають історію про примари, виявляючи, як усі люди, інтерес до великих злигоднів.

— Леле, — сказав Ґордон, — є, може, більше як п'ятсот невинних людей, що сидять тепер у таких самих кайданах, які розбила панна де Сент-Ів. Нещастя їх невідомі; завжди знайдеться досить рук, щоб ударити юрбу нещасних, та рідко трапляється рука допомоги.

Це правдиве міркування збільшило його розчуленість і вдячність. Тріумф прекрасної Сент-Ів зростав, усі захоплювалися величчю й твердістю її душі; до захоплення домішувалася та пошана, яку мимохіть почуває кожен до людини, про яку думають, що вона має вплив при дворі, але абат де Сент-Ів не раз подумав: «Що могла зробити моя сестра, щоб так швидко набути цього впливу?»

Але саме тоді, як усі посідали до столу в дуже доброму гуморі, приїхала добра версальська приятелька, не знаючи нічого про те, що сталося. Була вона в кареті, запряженій шістьома кіньми, і одразу було видно, кому належить цей повіз. Вона ввійшла з величним виглядом двірської особи, що має важливу справу, ледве хитнула головою товариству й, відводячи прекрасну Сент-Ів набік, сказала:

— Навіщо примушуєте ви так довго на вас чекати? їдьмо зі мною; ось діаманти, що ви забули!

Хоч як тихо вимовила вона це, Простак почув. Він побачив діаманти. Брат був вражений. Дядько з тіткою відчували тільки здивування простодушних людей, що ніколи не бачили такої розкоші. Простак, розум якого формувався за рік роздумів, мимоволі на хвилину замислився. Його кохана помітила те, і смертельна блідість розлилася на її прекрасному обличчі, тремтіння пройняло її, вона ледве трималася.

— Ах! Пані, — сказала вона фатальній приятельниці, — ви згубили мене! Ви принесли мені смерть.

Ці слова пронизали Простакові серце, але він навчився вже опановувати себе; він не домагався з'ясувати значення цих слів, боячись стривожити кохану перед її братом, але зблід, як і вона.

Сент-Ів, розгубившись від зміни, яку помітила на обличчі коханого, витягла цю жінку з кімнати в невеличкий коридор і кинула діаманти перед неї.

— Ах, це не вони спокусили мене, ви знаєте це! Той, хто мені їх дав, ніколи вже мене не побачить.

Подруга позбирала їх, а Сент-Ів додала:

— Нехай він забере їх чи віддасть їх вам, ідіть, не робіть з мене безчеснішу, ніж я є!

Нарешті посланниця вийшла, не розуміючи докорів сумління, яким була за свідка.

Прекрасна Сент-Ів, пригнічена, відчуваючи нервове збудження, від якого задихалася, мусила лягти в ліжко; та, щоб нікого не засмутити, вона не сказала, як їй боляче, і, посилаючися тільки на втому, попросила дозволу відпочити, заспокоївши товариство втішним і приємним словом і кинувши на коханого погляд, від якого вогнем зайнялася його душа.

Вечеря, якої не звеселяла вона, була спочатку сумна, але сум той був співчутливий, що викликає розмову приязну й корисну, таку вищу за легковажну веселість, якої звичайно шукають і яка є здебільшого тільки безглуздим шумом.