Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Буря тривала всю ніч.

Не знаю, скільки часу я спав, зрідка прокидався, перевертався, натягував халат, яким був накритий, більше на обличчя і знову засинав. Нарешті, мене розштовхав Лобсин, тряс за плече, і я почув слова:

— Вставай швидше, Хомо, вставай, біда у нас, всі верблюди пішли, і коней немає, погнали їх, чи що, поки ми спали!

Я підвівся; голова, як і раніше, була важка, хотілося знову уткнутися в подушку. Але Лобсин не давав пощади, трусив мене, вигукував:

— Ти що, вина напився чи що, прокинься, нарешті, Хомо, біда у нас!

Я, нарешті, прокинувся, присів і слухаю, а він каже:

— Верблюди і коні втекли кудись. Провідника Ібрагіма і мого сина теж немає; вони, певно, побігли шукати тварин. Я вже бродив поблизу, дивився. Буря триває, хоч слабше, і сліди всякі вже замело, не видно, куди всі втекли, де їх шукати.

Ця звістка мене, звичайно, стурбувала, і я схопився і разом з Лобсином вийшов з намету на повітря. Було світло, піщана буря ослабла, і по вітру можна було вже дивитися в далечінь кроків на сто, а по сторонах — лише захищаючи очі рукою. Навколо нашого табору під захистом намету, в'юків, бочонків намело свіжі бархани піску, витягнуті косами, заввишки місцями у півтора-два аршини. Навітряна сторона намету прогнулася горбом під тягарем нанесеного піску. Підвітряна сторона за два-три кроки далі від намету, де лежаки верблюди, була пуста, і нанесений на неї пісок лежав неправильними горбочками і косами; це показувало, що тварини, яких ми уклали одну коло одної мордами по вітру в підвітряну сторону, встали вже досить давно і під час вставання розтоптали нанесений між ними пісок, який потім перевіювало.

Ми обійшли весь майданчик навколо табору. Між купками і косами піску попадались балабухи висохлого вже верблюдячого кізяку.

— Де ж барани? Де ж бочонки з водою? — опитав я, побачивши, що їх немає.

Барани лежали під великим кущем тамариску праворуч від верблюдів. На цьому місці намело свіжий пісок, з-під якого місцями виступали кульки баранячого посліду. Бочонки з водою стояли один коло одного між підніжжям піщаного горба, що поріс тамариском, і краєм намету, який вони придавлювали своєю вагою, а зверху були прикриті кольоровими в'ючними торбинами, в яких ми привезли в Нію мануфактурний крам і звідси мали вивезти знахідки з розкопок. Торбини були вкриті звичайними мішками, на цьому місці ми побачили кілька мішків, напівзасипаних піском, але ні торбин, ні бочонків не було, а пісок лежав безладними купами, які вітер уже сильно згладив.

Ми стояли з Лобсином та Очиром, що підійшов до нас, і з здивуванням дивилися на порожнє місце.

— Верблюди, коні і барани могли втекти, — сказав я, нарешті, — але у бочонків ніг немає, у торбин також.

Виходить, якісь люди під час бурі були тут і погнали тварин, а заразом і повезли на них бочонки і торбини.

— А Ібрагім спав біля входу і нічого не чув! — вигукнув Лобсин, — і разом з моїм хлопцем погнався за злодіями.

— І як вони їх тепер знайдуть, — міркував я, — вітер всі сліди замів, і в яку сторону злодії пішли — невідомо.

— Нікуди інакше, як у Нію, — сказав Лобсин. — В усі інші сторони піщана пустиня і дороги немає.

Ми обійшли околиці нашої стоянки.

— То що ж нам робити? Іти в ту ж саму сторону, кинувши намет і всі речі тут? А якщо Ібрагім знайшов сліди в іншу сторону і побіг туди, а ми підемо в Нію? — вагався я.

Становище здавалося безвихідним. Начебто лишалося сидіти на місці і ждати повернення відсутніх Ібрагіма і Лобсинового сина. І як довелося шкодувати, що на цей раз у нас не було Лобсинового собачки, який так добре стеріг і, звичайно, розбудив би нас своїм гавкотом, коли з'явилися злодії. Але старий собачка здох улітку, а нового ще не навчили.

— Що ж, підемо в намет, поп'ємо хоч холодного чаю, — запропонував я. — Буря начебто кінчається, і незабаром можна буде розкласти вогонь і поставити страву. Скільки діб ми проспали, нічого не їли, не пили!

Ми повернулися в намет і сіли. Я простягнув руку за чайником, але Лобсин притримав його і сказав:

— Знаєш, Хомо, я гадаю, в наш чай підмішали сонного питва; я спав, як ніколи, наче мертвий!

— Я теж спав міцно, але приписав це піщаній бурі, — сказав я. — Очир нічого не сказав, але він взагалі відзначався тим, що вночі спав, як убитий, і під час чергувань його завжди не могли добудитися.

Я попробував чай, потягнувши його з шийки. Його залишалось уже небагато: ми, певно, не раз пили його, прокидаючись під час бурі. На смак чай виразно здався гидко солодким, а цукру ми, залишивши половину чайника на ніч, не клали. Лобсин теж попробував і сказав:

— Певно, підмішано сонне. Згадай той раз, коли я гнався за злодіями на ріку Урунгу і вгощав їх сонним ламським напоєм, щоб забрати наших коней.

— Хто ж міг підлити його, Хомо? Не інакше, як Ібрагім, який і погнав наших тварин. А мій син помітив і кинувся за ним.

У цей час Очир побачив білий папірець, засунутий під край втулки задньої жердини намету, витяг його і подав мені. Я надів окуляри і, побачивши на папірці монгольські літери, передав його Лобсину, бо розмовну монгольську мову знав я бездоганно, але письмо ледве розбирав. Лобсин же в монастирі навчився монгольської грамоти і потім читав книжки у себе в юрті протягом довгих зимових вечорів. Він розгорнув папірець, прочитав його один раз про себе, перечитав його ще раз і потім повторив мені:

— Ось, Хомо, що написав тут мій син: «Тату, ми з Ібрагімом поїхали у Лхасу на богомілля, взяли ваших верблюдів і коней. Ти і Хома в Нії купіть коней і їдьте спокійно додому. Прощай І».

Я був уражений, а Лобсин сидів з папірцем у руці І хитав головою, як хитають хлопчики, коли голосно заучують молитви в монастирях у