Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

У небесній синяві не було жодної хмаринки, день був ясний, прозорий — вершників було видно як на долоні.

Коли це враз із боку Старого Збаража показався невеликий князівський обоз, котрий не встиг увійти в місто з усім військом і тепер гнав щодуху, побоюючись, щоб ординці з ходу його не перехопили. І справді, ті вже його помітили, і другий ріжок півмісяця помчав до нього з копита. Крики «Алла!» долетіли навіть до вух піхоти, яка стояла на валах. Вершулові хоругви вихором полетіли рятувати обоз.

Але півмісяць доскакав до нього раніше і на млі ока оперезав його ніби чорною стрічкою; водночас кілька тисяч ординців із нелюдським виттям повернули назустріч Вершулові, намагаючись оперезати і його Хоругви. І тут тільки видно стало, який досвідчений Вершул і вправні його жовніри. Бачачи, що татари заходять справа і зліва, вершники розділилися натроє і кинулися врізнобіч, відтак загін розділився начетверо, а потім іще навпіл — і щоразу супротивник змушений був розвертатися усім фронтом, оскільки попереду нікого не виявлялося, а на флангах його вже скубли. Аж за четвертим разом зійшлися віч-на-віч обидві сили, але Вершул ударив усіма силами в найслабкіше місце, розірвав ланцюг і відразу ж опинився у супротивника в тилу. Однак покинув його і як буря помчав до обозу, не турбуючись, що татари кинуться за ним навздогін.

Досвідчені жовніри, спостерігаючи з валів за цим маневром, не випускаючи із рук зброї, били себе по стегнах і вигукували:

— А щоб ви здорові були! Тільки князівські ротмістри так у бій ведуть!

Тим часом Вершул, урізавшись гострим клином у кільце, що оперізувало табір, пробив його так, як стріла пробиває тіло воїна, і вмить опинився посередині. Тепер замість двох сутичок закипіла одна, але ще затятіша. Чудове це було видовище! Посеред рівнини обоз, ніби рухома фортеця, викидав довгі смуги диму і пахкав вогнем, а довкола ворушився розшалілий чорний мурашник, ніби гігантський вир, по краях якого носилися коні без вершників, а зсередини долинали шум, вереск, гуркіт самопалів. Одні щосили натискають, другі намагаються утримати їх… Як загнаний вепр, вишкіривши білі ікла, відбивається од собачої зграї, захищався від хмари татар обоз, із відчаєм і надією, що з табору надійде сильніша, ніж Вершулова, підмога.

І справді, невдовзі на рівнині замигтіли червоні колега драгунів Кушеля і Володийовського — здавалося, вітер поніс полем червоні пелюстки маків. Доскакавши до татарської хмари, вони зникли в ній, як у чорному лісі, і їх зовсім не стало видно, тільки ще сильніше заклекотів вир. Жовніри на валах дивувалися, чому князь відразу не пошле достатньо людей на підмогу оточеним, та він зволікав зумисне, щоб жовніри самі переконалися, яке він до них привів підкріплення, — так Ієремія сподівався підняти дух війська і до ще більших небезпек його підготувати.

Проте вогонь у таборі слабшав — певно, обозники не встигали заряджати мушкетів або розігрілися стволи; натомість татари верещали дедалі дужче, тому князь дав знак, і три гусарські хоругви, одна — його власна, під командуванням Скшетуського, друга — старости красноставського, третя — королівська, на чолі з паном Пігловським, вийшли із табору і кинулись у бій. Діставшись до місця бою, вони як обухом ударили по ворогу, розірвали татарське кільце, зім'яли бусурман на рівнині, відтіснили до лісу і, завдавши нового удару, одігнали від обозу на чверть милі; обоз же під радісні окрики і гарматний гул безпечно досяг окопів.

Але татари, знаючи, що за ними йдуть Хмельницький із ханом, ненадовго зникли з очей; незабаром вони з’явилися знову й, аллакаючи, почали об’їздити обоз, захоплюючи дороги, тракти й поближні села, над якими відразу потяглися у небо стовпи чорного диму. Чимало вершників наблизилося до окопів, але назустріч їм умить, поодинці й невеликими групами, сипнули жовніри князівського і кварцяного війська, переважно із татарських, волоських і драгунських хоругов.

Вершул не міг брати участі у нових сутичках: діставши під час оборони обозу шість шабельних поранень у голову, він лежав напівживий у наметі; натомість пан Володийовський, хоч був як рак червоний від крові, ще не зовсім задовольнився і першим кинувся у бій. Сутички тривали аж до вечора, піхотинці з табору і рицарі з головних хоругов дивилися на них як на видовище. Випереджаючи один одного, вояки стиналися групами або поодинці, хапали живими бранців. Пан Міхал, схопивши і відвівши у табір полоненого, відразу ж повертався, його червоний мундир мелькав по всьому бойовищу. Скшетуський як на дивину показав на нього здалеку панові Ланцкоронському, бо хоч скільки разів стинався малий рицар із бусурманами, ті падали, ніби блискавкою вражені. Заглоба, хоч пан Міхал не міг його почути, з валу підбадьорював приятеля криками, час від часу звертаючись до жовнірів, що стояли довкола:

— Погляньте, ваші милості! Це я його вчив шаблею рубатися. Добре! Ну ж бо, ще раз махни! Бігме, скоро як я битиметься!

Тим часом зайшло сонце, і наїзники почали поволі покидати бойовище, на якому залишилися тільки кінські та людські групи. У місті знову задзвонили до вечерні.

Спроквола заходила ніч, але темніше не стало, бо довкола сяяли заграви. Горіли Заліщиці, Бажинці, Люблянки, Стриївка, Кретовиці, Заруддя, Вахлівка — уся околиця, скільки сягало око, горіла як смолоскип. Дими вночі стали червоні, зорі сяяли на рожевому небозводі. Хмари птахів зі страшним криком злітали з лісів, заростей, ставків і кружляли в повітрі, освітленому вогняним сяйвом, ніби летючі язики полум'я. Худоба в таборі, налякана незвичайним видовищем, почала жалібно ревти.

— Не може бути, — говорили між собою в окопах старі солдати, — щоб один татарський загін стільки розвів пожеж; певно, сам Хмельницький із козаками й усією ордою наближається.

Це й справді не були порожні домисли, адже напередодні пан Сераковський привіз звістку, що гетьман запорозький і хан ідуть слідом за передовим загоном, отже, їх можна чекати. Жовніри як один висипали на вали, люд обліпив дахи і вежі. Усі серця билися неспокійно. Жінки ридали в костьолах, простягаючи руки до святих дарів. Очікування, що було гірше за все, мов страшний тягар гнітило місто, замок, табір.

Але це тривало недовго. Ще не зовсім споночіло, коли на виднокрузі показалася