Читати книгу - "Тріумфальна арка"

— Ти вгадала, — мовив він. — Мені не треба йти в клініку. Але я не хочу, щоб ти тут залишалася.

Равік сподівався вибуху. Та Джоан тільки спокійно спитала:

— Чому не хочеш?

Може, пояснити їй? Та хіба можна це пояснити?

— Твоє місце тепер не тут, — відповів він.

— Моє місце тут.

— Ні.

— Чому?

Равік мовчав. Яка ж хитра, подумав він. Простими запитаннями змушує його давати пояснення. А той, хто щось пояснює, вже виправдується.

— Ти сама знаєш, — мовив він. — Нащо такі безглузді запитання?

— Ти більше не хочеш мене?

— Ні,— відповів він і несамохіть додав — Не зовсім так.

Крізь вікно долинало одноманітне голосіння з кімнати Гольдбергів. Плач за померлим. Скорбота пастухів з гір ліванських в одному з паризьких завулків.

— Равіку, — мовила Джоан, — ти повинен мені допомогти.

— Я тобі найкраще допоможу тим, що залишу тебе. І ти мене також залиш.

Вона ніби не почула його відповіді.

— Ти повинен мені допомогти. Я могла б і далі брехати, але більше не хочу. Так, у мене хтось є. Але це зовсім не те, що в нас із тобою. Якби це було те саме, я б не прийшла сюди.

Равік дістав з кишені сигарету й відчув у пальцях сухий папір. Он воно що. Тепер він уже знає все. Це як розтин холодним ножем. Болю не чути. Болить тільки до того й після того.

— Це ніколи не буває тим самим, — сказав він. — І завжди воно те саме.

Навіщо я верзу ці дешеві банальності, подумав він. Газетні парадокси. Якою жалюгідною може здатися правда, коли її вимовити вголос.

Джоан випросталася.

— Равіку, це неправда, що можна кохати тільки когось одного, ти й сам знаєш. Звичайно, є однолюби. Це щасливі люди. Та є й інші, яких кидає від одного до другого. Ти знаєш і це.

Равік закурив. Він не дивився на Джоан, але знав, яка вона тепер. Бліда, з потемнілими очима, тиха й зосереджена, жаліслива, беззахисна, а проте незламна. Така сама вона була й того дня, коли він приходив до її помешкання, — ніби ангел-провісник, сповнений високої віри і впевненості. Той ангел удавав, що несе мені порятунок, а насправді намагався непомітно прибити до хреста, щоб я від нього не втік.

— Знаю, — сказав він. — Ми всі так виправдуємось.

— Я не виправдуюсь. Такі люди нещасні. Ними кидає, і вони не можуть нічого з собою вдіяти. Щось темне, якийсь клубок, судома… Щось невідворотне, від чого не можна втекти. Воно тебе однаково наздожене і спіймає. Ти не хочеш його, але воно сильніше за тебе.

— Навіщо стільки про це думати? Скорися невідворотному, якщо воно сильніше за тебе.

— Я так і роблю. Знаю, що іншої ради немає. Але… — Голос її змінився. — Равіку, я не хочу тебе втратити.

Равік мовчав. Він курив, проте не відчував смаку сигарети. Отже, ти не хочеш мене втратити, подумав він. І того другого також. Он воно що. І ти можеш так жити! Тому я й повинен піти від тебе. Річ навіть не в тому, що ти живеш з іншим, — це можна було б швидко забути. Ти знайдеш для цього скільки завгодно виправдань. Але це життя тебе так захопило, що ти не можеш покласти йому край, ось що головне. Ти підеш від того чоловіка. Але знайдеться інший. І так раз по раз. Це в тебе в крові. Раніше і я так міг. А з тобою не можу. Тому я й повинен піти від тебе. Тепер я ще здатен на це. А другого разу…

— Тобі здається, що в нас якась особлива ситуація, — мовив він. — А вона звичайнісінька, таке на світі трапляється поспіль: чоловік і коханець.

— Неправда!

— Ні, правда. Вона має багато варіантів. І один із них— твій.

— Не кажи такого! — Джоан зірвалася на ноги. — Ти хто завгодно, тільки не чоловік. Ти ніколи ним не був і не будеш. Швидше вже той другий… — Вона затнулася. — Ні, він теж не такий. Я не можу тобі цього пояснити.

— Можна сказати простіше: надійність з одного боку й романтика з другого. Так краще звучить. Хоч це те саме. Тобі хочеться мати одного й не відпустити другого.

Джоан похитала головою.

— Равіку, — мовила вона з темряви таким голосом, що серце в нього тьохнуло. — Для всього можна знайти і гарні, й погані слова. Та це нічого не міняє. Я тебе кохаю і кохатиму довіку. Я твердо знаю це. Ти мій обрій, і всі мої думки кінчаються на тобі. Нехай буде, що буде, однаково весь мій світ у тобі. Я не дурю тебе. Ти нічого не втрачаєш. Тому я весь час приходжу сюди, тому ні в чому не розкаююсь і ні в чому не почуваю себе винною.

— Людина не винна, що вона кохає, Джоан. Як тобі могло таке спасти на думку?

— Я багато думала, Равіку. Дуже багато. Про себе й про тебе. Ти ніколи не хотів, щоб я була вся твоя. Може, ти й сам цього не усвідомлюєш. Завжди в тобі була якась стіна, крізь яку я ніколи не могла до кінця пробитися. А хотіла. Ох, як хотіла! В мене було таке почуття, що ти кожної хвилини можеш піти від мене. Я ніколи не знала, що мене чекає. Так, тебе вислала поліція, ти змушений був виїхати. Та могло статися й інше… Одного чудового дня ти сам пішов би… Тебе просто вже не було б, ти пішов би невідомо куди…

Равік дивився на обличчя Джоан, що невиразно мріло в темряві. В тому, що вона казала, була частка правди.

— І так було весь час, — повела вона далі.— Весь час. А потім з’явився чоловік, який захотів, щоб я належала йому і більше нікому, тільки йому, цілковито й назавжди, просто, без жодних ускладнень. Я сміялася, не хотіла цього, гралася, мені та гра не здавалася небезпечною, я вірила, що будь-коли її можна буде припинити… Та раптом вона стала не тільки грою, вона почала й самій мені подобатись і переросла в почуття, я боронилася від нього, але вже нічого не