Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Але Орел, вислухавши її мову, як затріпоче крилами, як закричить, аж Синиця забула, чи жива вона, чи ні.

– Ах ти, погана Синице! А хто ж тобі казав класти гніздо на морському березі? Хто тобі дозволив задиратися з морем? То через твою дурість я маю для тебе красти огонь з неба? Зараз мені забирайся геть! Звий собі гніздо он там у кущах терну на могилі, нанеси яєць і висиджуй їх там, розумієш? Оце твоє птиче право, а до моря тобі зась!

Війна між псом і вовком

Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає лісові новини.

Раз якось говорить Вовк до Пса:

– Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток.

– Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.

– Ай-ай-ай! – зацмокав Вовк. – У мене аж слина котиться. Дванадцятеро, кажеш? Ах, повинен я цієї ночі навідатися до них.

– Ні, Вовчику, – мовив Пес. – Не роби цього. Пам'ятаєш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелювати, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате ніколи не повинен ходити до мого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій дружбі кінець.

– Е, – каже Вовк, – через таку дурницю не хочеться сваритися. Адже дванадцятеро поросят! Навіть не буде помітно, як я одне або двоє з'їм.

– Ні, Вовчику, – каже Пес. – Не ходи до нас, бо буде біда.

– Яка біда? Не бійся. Я так легесенько залізу до хліва, так обережно там справлюся, що ніхто й не почує.

– Але я почую.

– Ти? Але ж надіюсь, що ти не схочеш видати свого приятеля?

– Добре тобі говорити, – сумно мовив Пес. – Не видавати приятеля. Але ж господар ще більший мій приятель, він дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду? І що він скаже мені потім?

– Роби, як знаєш, – мовив Вовк, – я мушу до твоїх свиней навідатися й раджу тобі сидіти тихо.

Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив це Пес та й міркує собі:

«Що мені робити? Підожду трохи. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить, що хоче. А як зачую крик у хліві – не буду мовчати».

І справді, тільки Вовк крізь щілину проліз до хліва, почула його Свиня та як закричить! Поросята собі як завищать, а Пес, почувши це, як загавкає, як завиє!

Посхоплювалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього, й поки неборак успів назад шмигнути крізь щілину, всипали йому такого бобу, що декілька день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.

Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але через деякий час Вовк сам увечері прийшов до нього, став за ворітьми та й каже:

– Еге, Бровку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі цього.

– А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мого господаря? – мовив Бровко.

– А хіба я не звелів тобі мовчати? – огризнувся Вовк.

– Але ти казав, що справишся тихо в хліві, пам'ятаєш? Поки було тихо, я мовчав. А чого ж ти посварився з Свинею?

– Та який там біс з нею сварився! – люто крикнув Вовк. – Тільки я до хліва, а вона в крик. Але я їй цього не подарую. Слухай, Бровку, не роби дурниць. Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гості.

– Про мене, приходь, – мовив Бровко. – Тільки пам'ятай, щоб у хліві було тихо. Як тільки там галасу наробиш, я не буду довше мовчати.

З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знову до хліва. Але Бровко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала й остерігалася, бо Вовк обіцяв навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в щілину, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого галасу, а Бровко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк мусив чимдуж утікати до лісу.

Знов минуло кілька день. Бровко не виходив до дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Бровко – стоїть Вовк за ворітьми й кличе його. Підійшов ближче.

– А що, Бровку, – мовить Вовк ніби ласкаво, – чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить побалакати?

– Не кортить, – мовив Бровко.

– Ах ти, зраднику! – крикнув до нього Вовк. – Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти попередив Свиню? Чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, я не я буду, коли не підстережу тебе. А тоді, будь певен, позбавлю тебе життя.

– Що ж діяти, – мовив Бровко, – раз мати родила, раз і вмирати треба. Але пам'ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти.

– Ах ти, собаче покоління, – лютував Вовк за ворітьми. – Ти ще смієш мені загрожувати. Зараз збирайся зі мною на війну. Побачимо, чия візьме. На третій день повинен ти стати зі своїм військом коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої будки й розірвемо на шматочки.

З тим Вовк і пішов.

Прибігши до лісу, він подався просто до Ведмежої ями, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й каже:

– Слухайте, пане Бурмило, я до вас з великим проханням. Зайшла у мене сварка з Псом Бровком, і я оголосив йому війну. Так чи не були б ви ласкаві мені допомогти?

– Розуміється, розуміється, допоможу, – відповів Ведмідь. Радісний побіг Вовк далі і зустрів дикого Кабана.

– Слухайте, дядьку Пориличу! – каже Вовк. – Допоможіть мені. Через три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайхоробріше лісове військо.

– Гаразд, гаразд, – мовив Кабан. – Допоможу напевно!

Третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.

Тим часом Пес Бровко тяжко зажурився, почувши, що Вовк викликає його на війну.

«Що мені на світі робити? – думав він