Читати книгу - "Генерали імперії"

18 жовтня 1920 року воєнні дії були припинені. Польща підписала мир (мир, а не поразку!), багато з нього вигравши, адже їй відходили — з чим неможливо було змиритися! — західнобілоруські та західноукраїнські землі. І хоч сторони, підписуючи мир, відмовились від вимог відшкодування витрат та збитків, пов’язаних з війною, але РСФСР та УРСР погодились повернути Польщі трофеї, наукові й культурні цінності, вивезені з території Польщі починаючи з 1 січня 1772 року, а також визнати роль польських земель в господарському житті колишньої російської імперії: радянська сторона виплачувала їй в річний термін 30 мільярдів золотих рублів, а Польща, в свою чергу, звільнялась від відповідальності за борги та інші зобов’язання колишній російській імперії! Маршал Пілсудський мав всі підстави святкувати перемогу! Попри всі його диктаторські химери й одіозність, попри не зовсім добре ставлення білого маршала до України — на жаль, — (ополячування західноукраїнської людності, різні пацифікації тощо — це окрема болюча тема), він все ж викликав симпатії.

Отож після «буремного» сімнадцятого лише дві країни зуміли вирватись з червоного іга і залишитися незалежними — Польща і Фінляндія, ось чому ми їм по-доброму тоді заздрили і зітхали, що в нас не виявилось тоді ані диктатора Пілсудського, ані недиктатора Маннергейма. Ось чому вони викликали у нас захоплення, а другий так навіть був — і залишився — нашим кумиром. Маннергейм — повна протилежність Пілсудському, адже все він зробить згідно з законом, дотримуючись його букви і духу, не маючи й думки про самовільне захоплення влади, хоч теж, як і Пілсудський, врятував свою країну.

Для диктаторства він був надто цивілізованим, надто порядним, глибоко освіченим, добре вихованим, громадянином, а не самодуром, і надто любив не себе у своїй вітчизні, а вітчизну в собі, будучи людиною перш за все честі й обов’язку. Він був аристократом у кращому значенні цього високого звання (аристократи — представники родовитої знаті, які мають, як правило, вищі титули і заслуги не одного покоління і залишили в переважній більшості яскравий (але — не кривавий) слід в пам’яті людства, і які внесли свій вклад в історію). Аристократи, як правило — порода зобов’язує! — вишукано-благородні, шляхетні. Аристократ — і цим все сказано!

Таким був і залишився Карл Густав Маннергейм. Тож не міг він потрапити до книги «Сто великих диктаторів» (нарівні, приміром, з грузином Джугашвілі, який з освіти мав усього лише два курси попівської семінарії), а тому Маннергейм із часткою фон перед прізвищем, що вказує на дворянське походження, зайняв цілком законне місце в іншій книзі популярної серії — «100 великих аристократів».

Лише нині, як почив у бозі СРСР (нарешті!), й Україна стала вільною, я почав дізнаватись, відкинувши облуду есересерівських часів, хто ж він такий, герой моєї національно свідомої юності Карл Густав Маннергейм. Принаймні до того, як після повернення з Одеси та вражаючого пророцтва тамтешньої Кассандри, очолить боротьбу за незалежність своєї вітчизни.

Взагалі, його прізвище мало б бути Мархейм. Принаймні родоначальником роду Маннергеймів був вихідець з Голландії купець Хенрік Мархейм, який у XVI столітті перебрався до Швеції (Фінляндія тоді була під владою шведських королів). А ось уже його молодший син Аугустин отримав дворянське звання. У 1693 році Аугустин Мархейм облагородив своє прізвище на довше й звучніше і став Маннергеймом, від якого й пішли всі наступні Маннергейми. Аугустин мав чотирьох синів, і лише старший з них, Карл Ерік пішов по військовій лінії і служив у Фінляндії в місті Турку, ставши в 23 роки майором. Згодом, одружившись з дочкою губернатора Турку — бравим удався майор, бравим і метикованим! — Карл Ерік Маннергейм на гроші дружини купив маєток, якийсь час вів тихе мирне життя обивателя, але згодом таки повернувся до політики, посівши посаду губернатора (себто свого тестя, правильний у нього виявився тесть!), а пізніше й заступника голови сенатського департаменту економіки. Хоч йому й був пожалуваний графський титул, але успіхом у фінів він не користувався (молодшому синові Аугустина ставилось у вину те, що він був надто поступливим перед руськими під час війни 1808–1809 років, коли очолював депутацію до руського імператора у справах вирішення питання відносно статусу Фінляндії). Все це й змусило графа Карла Еріка Маннергейма, який не проявив достатнього патріотизму у відстоюванні волі, врешті-решт піти у відставку. Чи не тому його син Август, відчуваючи нелюбов фінського суспільства до їхнього сімейства — (і таке довелося пережити, доки в 1918 році Карл Густав Маннергейм не поверне любов співвітчизників до прізвища Маннергеймів) волів політикою не займатися, а спеціалізуватися в області жіночої моди, інтер’єру та церемоніалу. Добре малював, але не міг стати професійним художником, адже в його час це вважалося недостойним дворянина.

А ось брат Карла Еріка, Карл Густав з роду Маннергеймів, був першим, хто народився у Фінляндії. Він дослужився до губернаторства, був президентом Верховного суду Виборга і взагалі вдався одним з активних фінських націоналістів, прихильників всього свого, вітчизняного. Це він запропонував вести судочинство фінською мовою, заснував посаду професора фінської мови в університеті Гельсінгфорсу, одне слово, дієво підтримував усе фінське і гордився, що він — фін (чи не в нього і вдався «наш» Маннергейм?). Але найбільшим захопленням Карла Густава стало збирання комах, він мав унікальну в своєму роді колекцію їх, що нараховувала більше 100 тисяч видів. Був асом етимології, написав кілька книг про жуків (їх у своїй колекції мав 20 тисяч!), обирався членом багатьох іноземних природознавчих товариств, вважаючись світилом у своїй галузі.

Одружившись з дочкою військового, Карл Густав прижив з нею трьох дочок і сина. Вважається, що єдиний його син Карл Роберт, не в приклад своєму батькові, якого він втратив, коли йому минуло десять років, — став радикалом і атеїстом. Карл Роберт володів кількома художніми талантами, професійно співав і навіть якось виконав головну роль у першій фінській опері «Полювання короля Карла» (замінив соліста, який несподівано захворів). Закінчивши університет в Гельсінгфорсі, довгий час жив у Парижі, де й підхопив радикальні ідеї. Займався перекладами — але на шведську мову, що була тоді офіційною мовою Фінляндії, проти чого фіни постійно боролися, — Бернса, де Мюссе, Гейне, сам писав не