Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Генерали імперії 📚 - Українською

Читати книгу - "Генерали імперії"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Генерали імперії" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 120
Перейти на сторінку:
які могли, але не схотіли ставати диктаторами». У такій уявній книзі одне з чільних місць зайняв би він — Карл Густав Маннергейм.

Тепер уже все можна. Навіть зізнатися, що генерал Маннергейм був кумиром твоєї юності, підпільним, ясна річ, глибоко законспірованим. У душі, адже у ті лихі есересерівські часи, за один лише вияв симпатії до одіозного білофіна, контрреволюціонера і реакціонера (його тодішні титули в радянській ідеології) могли запросто зіпсувати тобі життя, і ти, втративши роботу, а з нею і засоби до існування, ставав у священній комуністичній імперії табуйованим, а то й загримів би в «места не столь отдаленные». Білофінський генерал Маннергейм був смертельним ворогом червоних, адже посмів вирвати з їхніх пазурів свою маленьку батьківщину і всупереч волі керманичів «общей родіни» зробити її вільною. І це — якийсь там Маннергейм, царський генерал, якусь там Фінляндію! Моську в порівнянні з слоном — есересером!

І все ж він був для нас, українців, з ярликами ледь чи не націоналістів, героєм — і моїм, і моїх найближчих та найвірніших друзів-однодумців, яким я міг довіряти і які платили мені тим же. Ми тоді навіть по-доброму заздрили фінам, які дали світу генерала Маннергейма, якого, на жаль, не виявилося в потрібний час в Україні, і Україна в 1917 році, програвши визвольні змагання, на відміну від Фінляндії, так і не виборола собі незалежності, не стала повноцінною європейською державою, хоч і мала для того всі підстави і великий віковічний досвід боротьби за волю і кращу долю. А втім, як ми усвідомлювали, крім Маннергейма, у нас ще багато чого тоді не виявилось, та й ситуація в нас була складнішою, не спрацювало багато інших чинників, навпаки, спрацювала більш як тривікова русифікація нашого народу, та все ж…

Пригадую, в дитинстві, коли я надибував у якійсь книжці про Північ слово «чухонець», мене, малого, охоплював якийсь ледь чи не містичний жах. Боявся загадкових чухонців, і часто ночами мені снилися фантастичні істоти в хутрах — незбагненні чухонці. Люди не люди, а бозна-що таке. Одне слово — чу-хо-нці-і… І лише через роки я дізнався, що то всього лише зневажлива назва фінів, дана їм у «братній» Росії (як і досі росіяни звуть українців хохлами, а самі бурхливо обурюються, якщо хто їх називає кацапами!). Так ось він, генерал Маннергейм, у всьому світі утвердить слово фін, як синонім слова свободолюбивий, мужній, незалежний. І поверне до нього втрачену повагу.

Що ми тоді, молоді українці з Придніпров’я (Придніпров’я беру як приклад, це міг бути хоча б і Львів), знали про якогось там генерала Маннергейма з далекої засніженої і холодної Фінляндії, незнайомої нам? А майже нічого. За винятком хіба головного: Маннергейм вистояв у тяжкій боротьбі з монстром на ймення СРСР і врятував від червоного рабства свою країну, здобувши за те «звання» контрреволюціонера і реакціонера. Наші славні патріоти та різні — несть їм числа тоді й тепер — отамани на таке не спромоглися, а він, генерал, із більш як тридцятилітньою службою в російській армії, коли росіяни вже вважали його своїм, здійснив віковічну мрію фінів про свободу. За одне вже це він заслуговував бути нашим потаємним героєм. І був ним. Законспірованим у наших душах. Попри всі ярлики, що чіпляли йому в СРСР. Борці за волю, чиї б вони не були, є борцями за волю всього людства.

Ось цим — мужнім двобоєм з червоним гігантом — нас і приваблював незнаний нам якийсь там фон Маннергейм і викликав наші стійкі до нього симпатії, наче він був нашим, українцем, і врятував від рабства нашу Україну. Він був і залишився на все моє життя яскравим прикладом того, як треба любити свою землю і бути її господарем, а не покірним попихачем в сильнішого сусіди.

Взагалі, подив і захоплення у нас тоді викликали дві невеликі, як на загальні територіальні параметри, держави — Польща і Фінляндія, які зуміли в 1917–1918 роках вирватися з есересерівських кайданів на волю. Ну, Польща, зрозуміло, вона й раніше мала міцну державність (хоча й побула якийсь там час у складі російської імперії в якості всього лише Королівства Польського), а — Фінляндія? Чи то пак в Росії Велике королівство Фінляндське — глуха північна провінція Романових, і раптом…

Польщу тоді врятував — хоч би як його не оцінювали й не оцінюють нині, — Юзеф Пілсудський. Диктатор за своєю природою і внутрішньою суттю, крутий, жорстокий, часом самодур (диктатор Польщі в 1918–1922 рр., у 1926 році встановив у Польщі «санаційний» (оздоровлюючий) режим, один з ініціаторів нападу Польщі на радянську Росію), але Польщу врятував він. Та, власне, й звання маршала, на відміну від, наприклад, Маннергейма, Юзеф Пілсудський, користуючись верховною владою, сам собі й присвоїв. Аби не канітелитись із законодавцями. Всупереч спротиву сейму зненацька видав наказ: «Звання першого маршала Польщі приймаю (хоч йому ніхто тоді його не давав і навіть не збирався давати) і затверджую…» І 14 листопада 1920 року прийняв маршальський жезл (сам придумав і ритуал) з рук солдата Яна Вендіка. А втім, можливо, маршальський жезл він і заслужив — принаймні полякам видніше. «Глибока ненависть до Росії» була основним пунктом його політичної програми й діяльності на всіх постах, які він здебільшого захоплював і на які сам себе й призначав. І глибоко ненавидів він Росію не тому, що вона Росія, а тому, що вона гнітила його батьківщину, якій він хотів добра і волі. (До речі, за рік до смерті маршал Пілсудський — все-таки й він бував іноді мудрим, не будучи патологічним ненависником Росії — покращив відносини з Росією, відмовившись на боці фашистської Німеччини — далекоглядний був політик! — брати участь в Східному пакті).

Але попри диктаторство і часто просто-таки політичне бешкетництво й самодурство вкупі з жорстокістю (він був некерованим), саме Юзеф Післудський, як тодішній головнокомандуючий збройними силами своєї країни, підписав 16 листопада 1918 року листа про утворення польської держави. А коли Червона армія (1–а Кінна, 25–а Чапаєвська дивізія та інші) всепожираючою сараною під командуванням Тухачевського та Сталіна підійшла до Варшави (незалежність Польщі тоді повисла на волосині, і все йшло до того, щоб бути їй черговою «радянською соціалістичною республікою» в складі СРСР), то саме він, Юзеф Пілсудський, розбив — т. з. «чудо над Віслою» — червоні загарбницькі орди і вигнав їх з Польщі, назавжди утвердивши свою батьківщину вільною державою. І його співвітчизники щасливо уникли нагоди стати радянським народом — «новою історичною, соціальною і інтернаціональною спільнотою людей,

1 ... 77 78 79 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Генерали імперії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Генерали імперії"