Читати книгу - "Генерали імперії"

Маннергеймом, генерал-лейтенантом царської служби, Фінляндія нарешті стане Фінляндською республікою, державою в Північній Європі, а не генерал-губернаторством, главою якого був російський самодержець, представлений генерал-губернатором; не бідною, загнаною в глухий кут провінцією у складі своєї хижої сусідки, яка хоч і скинула самодержця Миколу II Романова, але навзамін — святе місце не буває порожнім — здобула нового поневолювача, тільки вже в ранзі «найвидатнішого пролетарського революціонера і мислителя, геніального продовжувача революційного вчення К. Маркса і Ф. Енгельса (далися йому ті німці!), засновника комуністичної партії Радянського Союзу, вождя Великої Жовтневої Соціалістичної революції, творця першої в світі соціалістичної держави, великого стратега і тактика світового пролетаріату…» і т. д., і т. п., але ж недарма самі росіяни кажуть: хрін від редьки не солодший. Була російська імперія Романових, стала імперією Леніна — Троцького (пізніше Сталіна та його прісних), а що від того змінилося? Імперський дух Москви, жадоба зусібіч захоплювати й приєднувати сусідів, здавалася невмирущою на тисячоліття: Росія — третій Рим, а четвертому не бувати! Але то тільки так здавалося — ломикамінь тому й ломикамінь, що рве каміння.

Коли Маннергейм повернеться на Батьківщину, новий фінський уряд на чолі з П. Е. Свінхувудом, який щойно вирвався з сибірського заслання, першим своїм актом проголосить незалежність Фінляндії. 6 грудня 1917 року парламент затвердить це доленосне рішення, якого Фінляндія чекала більше ста років. Рада народних комісарів Росії, керована Леніним, визнає — змушена буде визнати, щоправда, як час покаже, всього лише про людське око, незалежність Фінляндії, та все ж…

Карл Густав Маннергейм, «Мемуари»:

«Не дивлячись на те, що радянський уряд формально визнав нашу незалежність, він, звичайно ж, не прислухався до прохання парламенту про виведення російських військових частин з Фінляндії. Їхнє перебування на фінській території мало досить визначальну мету: приєднати в подальшому нашу державу до Росії».

Але більшовики не врахували одного: у Фінляндію вже повернувся фін Маннергейм, і Фінляндія не тільки де-юре, а й де-факто мусила стати незалежною.

Перше пророцтво одеської віщунки збулося досить швидко: довгий шлях генерал-лейтенанта Маннергейма, що розпочався в Одесі в листопаді 1917 року і прослався через Київ і Петроград, щасливо завершився в Гельсінкі. Так же швидко почне збуватися і її друге передбачення: високе призначення, що чекало генерал-лейтенанта, і перемога, до якої він приведе армію.

Ту армію, якої насправді ще не було, але яка мала бути. Бо допоки ж од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчатиме? Відблагоденствували в російській імперії, пора вже було нарешті й заговорити — рідною мовою, в рідній країні, в сім’ї вольній, новій, заговорити на повний голос.

І народ суомі заговорить — з допомогою Маннергейма. Тож мине не так і багато часу, і все з того, що напророчила йому віщунка в Одесі, збудеться один до одного.

А поки що друзі вручать йому національну фінську шапку (з Північного Льодовитого океану вже насувалися холоди), традиційну їхню круглу плескату шапку з хутряною околицею, що опускається на вуха й шию, і він відчує себе в ній причетним до свого народу. Російський генерал нарешті стане тим, ким і мав бути від Бога і ким власне й був усе життя — суомалайсетом, як самі себе називають фіни. Одночасно з шапкою, на знак того, щоб він ніколи не розлучався зі зброєю в священній боротьбі за волю, — друзі піднесуть йому ще й фінський ніж — короткий ніж з грубим лезом та білою кістяною ручкою з якимись письменами, знамениту їхню фінку, що її носять у піхвах, і він скаже, як клятву виголосить:

— Нарешті я фін! Дякую тобі, Господи, що Ти благословив мене народитися фіном і дав мені найчудеснішу у світі Батьківщину — синьооку Фінляндію! А далі я вже створю себе сам, стану тим фіном, яким і належить мені бути!

На календарі стоятиме осінь 1917–го, і до смерті його в 1951 році ще залишатиметься ціле життя, те життя, що подібне до раптової з’яви наднової зірки у Всесвіті. Коли вона негадано спалахує, то світність її тоді в максимумі порівняна з сумарною світністю всіх зір її галактики! Або навіть і перевищує її!

Йому й судитиметься спалахнути яскравою зорею у небі Вітчизни, тією зорею, що коли вже і її не стане, то все одно світло від неї йтиме і йтиме — віки та віки…

Частина друга

ГЕЛЬСІНКІ. 1918–Й. ВІЩУНСТВО ОДЕСЬКОЇ КАССАНДРИ ЗБУВАЄТЬСЯ. ЩОБ ІНШИМ КРАЙ ОБІЦЯНИЙ ВКАЗАВ ТИ…

Чую звісточку пророчу — святу і таємну.

М. Зеров

Пророцький дар у тебе лиш на те,

Щоб іншим край обіцяний вказав ти,

А сам не входив у житло святе.

І. Франко

Зоря вечірня день ясний пророчить.

М. Рильський

«Серед героїв цієї книги читачі зустрінуть Цезаря, Калігулу, Нерона, Чінгісхана, інших диктаторів і тиранів, які залишили після себе поряд із перемогами та досягненнями кривавий слід…»

Це з анотації до популярної серії «100 великих…». В даному випадку — диктаторів. Поряд із названими чотирма, там ще 96 інших тиранів. Ближче до нашого часу, зокрема в минулому столітті, кого там тільки не здибаєш: угорський Хорті, росіянин Ленін, радянець (за національністю — грузин) Сталін… А ще Мустафа Ататюрк, Антонеску, Муссоліні, Чан Кайші, Гітлер, Салазар, Франко, Тіто, Чаушеску, Бокасса, Сомоса, Фідель Кастро, Пол Пот, Садам Хусейн і багато, багато їм подібних деспотів.

Але Карла Густава Маннергейма серед них немає, хоч він легко — маючи свого часу всю повноту влади і велику популярність в народі — міг стати «особою, що має в державі необмежену владу», як тлумачиться цей термін у словниках, міг стати диктатором і поруч «з перемогами та досягненнями» залишити ще й «кривавий слід».

Кривавого сліду фон Маннергейм не залишив, бо його й не мав.

Диктатором цей великий чоловік просто не міг бути. За своєю природою і складом душі. Сатрапом треба ще народитися, авантюристом бути від природи, а Маннергейм народився великим полководцем, таким же політичним діячем, взагалі — Людиною з великої літери.

Зробивши своє, себто в черговий раз порятувавши батьківщину, він добровільно (мавр зробив своє, мавр може йти) йшов у відставку. З доброї волі. Йшов, щоб знову повернутися, якщо його знову покличуть рятувати батьківщину, аби знову — порятувавши в черговий раз вітчизну, — непомітно залишити верховне кормило.

Така це людина. Дивна і незвичайна. Знаходячись на вершині влади, відчуваючи її отруйно-хмільний трунок, не заразитися нею як сверблячкою, такою собі проказою? І не залишитися «біля руля»? «На вимогу трудящих»? Ні, таких людей небагато на землі і їх варто було б увести до книги «100 великих діячів,