Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
2 вересня
Люба сестро, цей лист я пишу серед небезпек, я не маю певності, чи судилося мені побачити рідну Англію, а головне — милих моєму серцю людей, що живуть там. Мене оточують непрохідні нагромадження криги, які щосекунди погрожують розчавити мій корабель. А сміливці, яких я відібрав собі в супутники, дивляться на мене з надією, але що я можу вдіяти? Ситуація, в яку ми потрапили, — жахлива, але мужність і надія не полишають мене. Боязко, звісно, подумати, що я піддав небезпеці стількох людей. Якщо ми загинемо, виною тому буде мій необачний задум.
А що ж ти подумаєш, Маргарет? Ти не дізнаєшся про мою загибель і з нетерпінням чекатимеш мого повернення. Спливатимуть роки, й у тебе будуть спалахи відчаю, але надія все-таки й далі дражнитиме тебе. О мила сестро, загибель твоїх надій страшить мене більше, ніж моя власна смерть.
І все ж у тебе є чоловік і чудові діти; ти можеш бути щасливою; нехай небо пошле тобі благословення та щастя!
Мій бідолашний гість дивиться на мене із глибоким співчуттям. Він намагається вселити в мене надію і говорить так, неначе вважає життя цінним даром. Він нагадує мені, що мореплавці часто наражаються у тутешніх широтах на такі перепони; і я несамохіть починаю вірити в щасливе завершення справи. Навіть матроси відчувають силу його красномовності: коли він говорить, вони забувають про відчай; він підносить їхній дух. Чуючи його голос, вони починають вірити, що величезні льодові гори — не більш ніж кротовини — незначні перепони, які щезнуть перед рішучістю людини. Але цей підйом триває недовго; кожен день затримки наповнює їх страхом, і я починаю побоюватися, щоб відчай не спричинився до повстання.
5 вересня
Зараз розігралася така цікава сцена, що я не можу не записати її, хоча ці нотатки навряд чи коли-небудь потраплять до тебе.
Ми досі оточені кригою, і нам досі загрожує небезпека бути розчавленими. Холод посилюється, і багато хто з моїх супутників уже поліг у тутешніх суворих краях. День у день Франкенштайн слабшає; в його очах палає вогонь лихоманки; але він украй виснажений, і коли йому необхідно зробити якесь зусилля, він миттю поринає в забуття, дуже схоже на смертний сон.
Як я писав у моєму минулому листі, я побоювався заколоту. Сьогодні вранці, коли я дивився на вимучене обличчя мого друга — очі його були напівзаплющені, а все тіло розслаблене, — декілька матросів попросили дозволу вступити до каюти. Вони увійшли, і їхній ватажок звернувся до мене. Він заявив, що він та його супутники — це делегація від всього екіпажу з проханням до мене, в якому я справді не можу їм відмовити. Ми закуті у кригу і, можливо, взагалі звідси ніколи не виборсаємося; але вони страшаться, що коли б нам пощастило й прохід відкрився, аби я не виявив граничної нерозважливості й не повів їх далі, до нових небезпек, якщо нам поталанить уникнути цієї. Тому вони наполягають, щоб я урочисто заприсягнувся рушити на південь, щойно корабель звільниться з крижаної в’язниці.
Це схвилювало мене. Я ще не відмовився від своєї мети і не думав про повернення, якби нам вдалося вивільнитися. Але чи міг я — по справедливості — відмовити у їхньому проханні?
Я повагався, перш ніж що-небудь відповісти їм; і тут спершу мовчазний і, здавалося б, зовсім слабкий мій супутник, що заледве слухав нас, здригнувся; очі його заблищали, а щоки вкрив рум’янець тимчасового припливу сил. Він звернувся до матросів і сказав:
— Чого ви хочете? Чого вимагаєте ви від свого капітана? Невже вас так легко відвернути від визначеної мети? Чи не самі ви називали цю експедицію славною? А чому славною? Чи не тому, що її шлях не обіцяв бути тихим і безхмарним, як у південних морях, а від початку був сповнений небезпек і страхів; чи не тому, що тут щокроку ви змушені випробовувати всю свою стійкість і виявляти мужність; чи не тому, що тут вас очікують небезпеки та смерть, а ви мусите глядіти їм в обличчя і долати їх? Ось чому це — славне та почесне заняття. Ви мали б завоювати славу благодійників роду людського, ваші імена повторювали б із благоговінням як імена звитяжців, що не побоялися смерті заради честі та користі для людства. А ви за перших ознак небезпеки, за першого ж суворого випробування вашої мужності відступаєте й ладні скоритися, як люди, у яких забракло духу витримати холод і небезпеки: бідолахи змерзли та захотіли додому, до теплих домівок! Для чого ж були всі збори, для чого було запливати так далеко; і навіщо тепер підводити свого капітана, щоб ганьбитися через вашу слабкість і боягузтво? О! Будьте чоловіками і навіть більше! Ви повинні бути стійкими й непохитними, немов скелі. Цей лід не такий міцний, як можуть бути ваші серця; він тане; він не встоїть перед вами, якщо тільки ви так вирішите. Не повертайтеся до ваших рідних із тавром ганьби. Повертайтесь як герої, які воювали та перемогли і не звикли показувати ворогу спину.
Його голос виразно підкреслював його почуття; очі блищали звитягою та лицарством; ти можеш собі уявити, як мої люди були схвильовані! Вони перезиралися і нічого не відповідали. Тоді заговорив я; я звелів їм розійтись і поміркувати про сказане; я обіцяв, що не поведу їх далі на північ, якщо вони остаточно відмовляться; але висловив надію, що разом із роздумами до них повернеться й мужність. Вони розійшлися, а я повернувся до свого друга; але він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франкенштайн. Ґотичні повісті», після закриття браузера.