Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Коли ти помреш, Єво!.. — схвильовано вигукнув Сен-Клер. — Ніні, не кажи такого, доню! Ти ж єдина моя втіха на світі!

— Дитина бідної старої Прю теж була її єдиною втіхою, а проте вона мусила слухати її крик і нічого не могла вдіяти! Тату, ці нещасні люди так само люблять своїх дітей, як і ти мене. Ну зроби для них що-небудь! Он і бідна няня любить своїх малих. Я сама бачила, як вона плаче, коли говорить про них. І Том свої діточок любить… Це ж просто жах, тату, що весь час коїться отаке!

— Ну годі, годі, ластівко! — заспокійливо мовив Сен-Клер, ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.

— І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки… — вона затнулась і нерішуче докінчила: — як тільки мене не стане.

— Гаразд, серденько, я зроблю все… все, що ти скажеш.

— Любий тату, — мовила дівчинка, притиснувшись до його лиця гарячою щічкою, — от якби нам піти разом…

Сен-Клер міцніше пригорнув її до себе, але нічого не сказав.

— Ти прийдеш до мене, — додала вона тихо і впевнено.

— Я піду за тобою. Я тебе не забуду.

Урочиста вечірня сутінь оповивала їх дедалі густіше. Сен-Клер сидів мовчки, пригортаючи до грудей тендітне дитяче тільце. Він уже не бачив доччиних глибоких очей, тільки чув її тихий, немов потойбічний голос. І нараз миттєвим привиддям перед очима в нього постало все його минуле: материні молитви, його власні дитячі поривання до добра, а між ними й цим вечором — довгі роки неробства й марноти, що їх звуть світським життям. За одну мить людина може осягти думкою дуже багато. Отож і Сен-Клер багато чого побачив і відчув, але не обмовився про те ані словом. А коли зовсім посутеніло, він одніс дочку до її спальні, почекав, коли її перевдягнуть на ніч, а тоді відпустив слуг і колисав її на руках та співав їй, аж поки вона заснула.

Розділ XXV

Маленька наставниця

Було недільне надвечір’я. Сен-Клер сидів на веранді, простягшись у плетеному кріслі, і тішився сигарою. Марі лежала на канапі проти розчиненого на веранду вікна, сховавшись від москітів за прозорою флеровою завісою. В руці вона тримала гарно оправлений молитовник. Була неділя, отож Марі й удавала, ніби читає, хоч насправді куняла над розгорнутою книжкою, то розплющуючи очі, то знову їх заплющуючи.

— Знаєш, Огюстене, — мовила вона, прочнувшись від дрімоти, — треба буде послати до міста по мого давнього лікаря, доктора Позі. Я певна, що в мене погано з серцем.

— Та навіщо ж тобі посилати по нього? Лікар, що їздить до Єви, теж цілком тямущий.

— Я не звірилася б на нього в разі небезпеки, — відказала Марі. — А як я розумію, становище моє досить небезпечне. Я ось уже кілька ночей про це думаю. У мене страшні напади болю і якісь такі дивні відчуття.

— Ой Марі, це все просто з нудьги. Я не вірю, що в тебе хворе серце.

— Де ж би ти повірив! — сказала Марі. — Я так і знала, що почую від тебе саме це. Ти тривожишся, тільки-но Єва раз кашляне чи ще щось їй трохи не так, а до. мене тобі байдуже.

— Коли вже тобі так хочеться мати хворе серце — гаразд, я згоден, — мовив Сен-Клер. — Та до сьогодні ж воно було здорове.

— Щоб не довелося тобі пожаліти про ці слова, коли вже буде пізно! — сказала Марі. — Ти собі хоч вір, хоч не вір, а тривога за Єву і всі мої зусилля заради цієї любої крихітки лиш прискорили те, про що я давно вже догадувалася.

Які зусилля мала на увазі Марі, збагнути було важко. Те саме подумав собі й Сен-Клер і спокійнісінько курив далі, мов бездушний лиходій, аж поки до веранди під’їхала коляска і з неї вийшли міс Офелія та Єва, що їздили з Томом на прогулянку.

Міс Офелія, як звичайно, передусім рушила до своєї кімнати зняти чіпець і шаль, а Єва підійшла до батька й примостилася в нього на колінах.

Трохи згодом у кімнаті міс Офелії, що так само виходила дверима на веранду, почулися голосні вигуки й звернені до когось гнівні докори.

— Якого ще лиха накоїла там Топсі? — обізвався Сен-Клер. — Б’юсь об заклад, що весь цей галас через неї!

В наступну мить на веранді з’явилася до краю обурена міс Офелія, тягнучи за собою малу винуватицю.

— Іди, іди сюди! — примовляла міс Офелія. — Ось я все розкажу твоєму хазяїнові!

— Що там таке? — спитав Сен-Клер.

— А те, що я не можу більше терпіти цього знущання! Це вже просто над усяку силу! Я замкнула її в кімнаті й сказала вивчити молитву. А вона що? Підгледіла, де я ховаю ключа, залізла в шафу, витягла звідти оздобу для чіпців і всю порізала на плаття своїм лялькам! Ні, такої лихої дитини я ще зроду не бачила!

— Я ж казала вам, сестрице, — обізвалася Марі, — що з цими створіннями по-доброму не можна. Коли б оце моя воля, — додала вона, докірливо поглянувши на Сен-Клера, — я б звеліла як слід відшмагати цю малу негідницю. Так відшмагати, щоб вона й на ноги не звелася!

— Не сумніваюся, — мовив Сен-Клер. — Ось і розказуйте після цього про лагідну жіночу вдачу! Дайте жінці волю, то вона вам і коня мало не до смерті заб’є, а не те що слугу!

— Та вже ж не ходитиму коло та навколо так, як ти! — відрубала Марі. — Сестриця розумна жінка і сама це збагнула не гірше за мене.

Міс Офелія, як і кожна дбайлива господарка, не могла стримати обурення, коли дівчинка своїми витівками марно переводила добро. Та й багато хто з наших читачок на її місці напевне відчули б те саме. Однак слова Марі аж ніяк не вкладалися в її поняття, І вона враз прохолола.

— Я б нізащо не дозволила вчинити таке над дитиною, — мовила вона, — але кажу вам, Огюстене, я справді не знаю, що робити. Навчала я її навчала, товкмачила одне й те ж до знемоги, і шмагала її, і карала як тільки могла — а вона все така сама, як раніше!

— Топсі, ану йди сюди, мавпеня! — покликав дівчинку Сен-Клер.

Топсі підійшла до нього. її круглі гострі оченята блимали винувато