Читати книгу - "Фараон"

«Сет зурочив мене», — подумав він.

В цю хвилину повз нього пройшов майже голий єгиптянин, в чепці на голові і з пов’язкою на стегнах. Царевич відчув, що цей чоловік любий йому, навіть дорогий, у цю хвилину, бо він — єгиптянин. Він дістав золотого персня, що коштував десять драхм, і дав його невільникові.

— Слухай, — спитав він, — що це за люди?

— Ассірійці, — шепнув єгиптянин, і ненависть блиснула в його очах.

— Ассірійці!.. — повторив царевич. — Справді ассірійці?.. А що вони тут роблять?..

— Їхній повелитель Саргон залицяється до жриці, до святої Ками, а вони його охороняють… Щоб їх проказа сточила, свинських синів!

— Можеш іти.

Голий чоловік низько вклонився Рамзесові й побіг, певне, до кухні.

«Так от які ассірійці, — думав Рамзес, придивляючись до їхніх чудних постатей і вслухаючись у ненависну, хоч і незрозумілу мову. — Отже, ассірійці уже на берегах Нілу, щоб побрататися з нами або ошукати нас, а їхній сановник Саргон залицяється до Ками?.:»

Він повернув додому. Його мрійний настрій розвіявся під впливом цього нового, щойно пробудженого почуття. Він, чоловік благородний і лагідний, відчув смертельну ненависть до одвічних ворогів Єгипту, з якими йому довелося зіткнутися вперше.

Коли царевич, після перебування в храмі Гатор і після розмови з Гірамом, почав думати про війну з Азією — це були ще тільки думки. Єгиптові потрібні були люди, а фараонові — багатство. А що війна була найлегшим способом здобути їх і до того ж задовольняла його жадобу слави, царевич будував плани війни.

Але в цю хвилину він забув і про скарби, і про невільників, ї навіть про славу, бо в ньому озвався могутніший за все голос ненависті. Фараони так довго воювали з ассірійцями, обидві сторони пролили стільки крові, ця боротьба запустила в їхні серця таке глибоке коріння, що царевич, лише побачивши ассірійських воїнів, схопився за меч. Здавалося, душі всіх полеглих войовників, усі їхні подвиги й муки воскресли в душі царського нащадка і волали про помсту.

Коли царевич повернувся в палац, він одразу викликав Тутмоса. Один з них був п’яний, а другий розлютований.

— Знаєш, що я зараз бачив? — мовив царевич до свого

улюбленця.

— Може, котрогось із жерців? — прошептав Тутмос.

— Бачив ассірійців… О боги!.. Що я відчув!.. Який це підлий народ! Тіло їхнє з голови до ніг вкрите шерстю, мов у диких звірів, і смердить старим лоєм… А які в них бороди, волосся, яка мова!..

Він швидко ходив по кімнаті, задиханий і розгарячкований.

— Я думав, — сказав Рамзес, — що зневажаю загребущих писарів, лицемірних номархів, що ненавиджу хитрих і зарозумілих жерців… Я відчував огиду до євреїв і боявся фінікійців… Але сьогодні я переконався, що це були тільки забавки. Лише тепер я збагнув, що таке, ненависть, коли побачив і почув ассірійців. Тепер я розумію, чому пес кидається на кота, коли той перебігає йому дорогу.

— До євреїв і фінікійців ти звик, а ассірійців зустрів уперше, — зауважив Тутмос.

— Дурниці — фінікійці! — мовив Рамзес наче сам до себе. — Фінікійці, філістимляни, араби, лівійці, навіть ефіопи — це ніби члени нашої родини. Коли вони не платять данину, ми гніваємося на них; коли заплатять — забуваємо…

Але ассірійці — це щось таке чуже, таке вороже, що… Я не матиму спокою, поки не побачу поля, встеленого їхніми трупами, поки не налічу до ста тисяч відрублених рук…

Тутмос ніколи не бачив Рамзеса в такому стані.

Розділ тридцять третій

Через кілька днів царевич послав свого улюбленця з запрошенням до Ками. Вона відразу прибула до нього в щільно завішених ношах.

Рамзес прийняв її в окремому покої.

— Я був одного вечора, — мовив він, — біля твого дому.

— О Ашторет! — вигукнула жриця. — Чому я завдячую такою найвищою ласкою?.. І що перешкодило тобі, достойний володарю, що ти не зволив покликати до себе свою рабу?..

— Там були якісь скоти… Здається, ассірійці.

— Виходить, учора ввечері ти, достойний повелителю, турбував себе?.. Ніколи не сміла б подумати, що наш володар був за кілька кроків від мене, під голим небом.

Царевич почервонів. Яка вона була б здивована, довідавшись, що він з десяток вечорів провів під її вікнами!

А може, вона й знала про це, якщо судити з її ледь помітної усмішки і лицемірно опущених очей.

— Отже, ти, Камо, приймаєш у себе ассірійців? — сказав царевич.

— Це великий багач! — вигукнула Кама. — Це родич царя — Саргон, який пожертвував нашій богині п’ять талантів!

— А ти йому готова віддячити, Камо, — глузував царевич. — І, оскільки він такий щедрий багач, фінікійські боги не покарають тебе за це смертю…

— Що ти кажеш, повелителю? — відповіла жриця, складаючи руки. — Хіба ти не знаєш, що азіат, навіть зустрівши мене в пустелі, не зважиться зачепити мене, хоч би я й віддалася йому сама… Вони бояться богів…

— Чого ж він приходив до тебе, цей смердючий, ні… цей побожний азіат?

— Він хоче мене умовити, щоб я поїхала до вавілонського храму Ашторет.

— І ти поїдеш?

— Поїду… якщо ти, повелителю, звелиш, — відповіла Кама, закриваючи обличчя серпанком.

Царевич мовчки взяв її за руку. Уста в нього тремтіли.

— Не, доторкайся, до мене, мій пане, — шепотіла вона схвильовано. — Ти повелитель і захисник мій і всіх фінікійців у цій країні, але… будь милосердний…

Намісник випустив її руку й став ходити по кімнаті.

— Сьогодні велика спека, правда?.. — спитав він. — Кажуть, на світі є країни, де в місяці мехір падає з неба на землю білий пух, який на жарі перетворюється на воду. О Камо, попроси своїх богів, щоб вони послали мені трохи цього пуху!.. Хоча що я кажу?.. Якби вони покрили ним весь Єгипет і до останньої пушинки перетворили на воду, то й тоді він не зміг би остудити мого серця.

— Бо ти — як божественний Амон, ти сонце в людській подобі, — відповіла Кама. — Темрява тікає звідусіль, куди ти лише повернеш своє обличчя, а під ясним твоїм поглядом зростають квіти.

Царевич знову наблизився до неї.

— Але будь милосердний, — шепнула вона. — Адже ти добрий бог, не можеш скривдити свою жрицю…

Царевич знову відсторонився й здригнувся, наче прагнучи скинути з себе якийсь тягар. Кама дивилась на нього з-під опущених повік і ледь помітно усміхалась.

Коли мовчання затяглося, вона спитала:

— Ти велів покликати мене, володарю? Я тут і