Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— О... а... е... Сьогодні ви тут, доктор?

— Я бачу, ти вже видужала, — замість відповіді похмуро промовив Голоюх. — А півгодини тому ледве повзала.

— А ви б хотіли, щоб я до кінця життя кульгала? — скривилася медсестра. — Ну, дякую, доктор...

— Будь ласка, — не змигнувши відповів він. — Де ти ходиш? Не бачиш, скільки хворих під кабінетом?

Зітхнувши, сестра невдоволено розчинила двері. Увійшла бабця, що явно приїхала з села, — в хусточці та із затяганою сумкою.

— Прошу сідати, — запросив Голоюх. — Слухаю вас.

— Га?! — закричала вона, нахиляючись до лікаря і приставляючи долоню до власного вуха.

— Що вас турбує?! — подібним чином крикнув туди Тарас.

Валентина, втискаючись за стіл, лише скривилася.

— А... — зраділа бабуся. — Нічого не турбує!

— То навіщо ж ви прийшли!? — продовжував кричати лікар.

— А! Тут інший дохтор сидів! Він казав здати аналіз сечі.

— То давайте, я подивлюся! — запропонував Голоюх.

Бабуся полізла до сумки, витягла і поставила на стіл закупорену пластмасовою кришкою, а зверху ще й зав'язану шматком целофану повну півлітрову банку сечі.

— Бабусю! — кривлячись, закричав Taрac. — Це не сюди! Сечу до лабораторії несуть! Сюди дають лише папірець із результатом! Валю, заведи її. бо заблукає.

Медсестра невдоволено вилізла з-за столу і, таки трохи накульгуючи для вигляду, зникла з бабцею за дверима.

— Зачекайте, будь ласка, хвилинку, — почувся з КОШІДООУ знайомий голос, і в кабінеті з'явилася Ланько, тягнучи за собою жінку років близько тридцяти, стурбовану та дещо знічену.

— Тарасе Васильовичу, слухай, — почала вона, — виручай. Тут справа не зовсім ординарна... — обидві гості всілися на кушетку, де дивляться хворих. — Це жіночка з родини мого чоловіка. До того ж, справа могоричова...

— Так, так! Могоричова! — підтвердила друга жінка.

— А в чому ж справа? — не витримав Голоюх.

— Ну, кажи, — підштовхнула Світлана Сергіївна родичку.

Зібравшись із духом, жінка видала поістині безпрецедентну фразу:

— Треба полікувати італійський геморой по телефону.

— Що?! — Голоюх вирячився на жінку, а потім і на лікарку. — А... ви спочатку поясніть, що це за різновид такий. Мені невідомий.

— Ой... — скривилася Світлана Сергіївна, невдоволено глянувши на родичку. — Ти як скажеш... Це вона нічого не вміє пояснити. Слухай мене. Її рідна сестра поїхала до Італії, ну. на заробітки. А там її геморой зовсім замордував. Він і раніше регулярно загострювався, а тут зовсім сказився. Каже — біда. Хоч усе кидай і їдь назад. А вона ще й грошей на дорогу не відробила повністю. Та й потім — хто її там чекатиме? Пропаде робота! Катастрофа, одним словом...

— А там що, лікарні немає? — здивувався Голоюх.

— Та є, — знову підключилася до розмови родичка, — але курс лікування у перерахунку на долари — кілька тисяч. А операція — взагалі фантастика, до двадцяти тисяч доходить.

— Двадцять тисяч зелених! — присвиснув Тарас. — За один геморой! Добре ж їм там живеться... Я б за дві тисячі всі італійські геморої згоден був прооперувати... Чекайте, а... Не зрозумів, як ви хочете, щоб я її лікував?

— По телефону! — в один голос заявили обидві.

— Добрий день, — здивувався Тарас. — Я вам що, Кашпіровський? Може, її ще й прооперувати по телефону?

— Тарасе! — обсмикнула його Ланько. — Давай по-серйозному. Там наша співвітчизниця на чужині кінчається, а ти тут гострословиш! Давай серйозно!

— Та як — серйозно? — обурився той. — Ти уявляєш, як можна геморой по телефону лікувати? Там буває купа різних ускладнень. Звідки я знаю, яке з них виною тому, що в неї зараз болить? Це ж подивитися треба. Лікування Ж не однакове!

— Так ти з нею побалакаєш, вона тобі розповість. Давай!

Лікарка кивнула родичці. Та витягла з сумки мобільний телефон.

— Ну, пані, ви даєте... — промовив Голоюх.

— Ось, лікарю, ми вам залишаємо... — сказала родичка. — Вона вам по обіді зателефонує. Ви вже постарайтеся...

— А телефон потім кому віддати?

— Це вам. Вона казала — в особисте користування. Так вона матиме змогу тільки що — відразу з вами проконсультуватися.

Обидві піднялися й пішли до дверей.

— Але я нічого не гарантую! — заволав услід їм Тарас. — Ви уявляєте, як це — геморой заочно лікувати...

— Усе буде гаразд, — чарівно посміхнулася родичка. — Я знаю, ви дуже хороший лікар. А якщо буде потрібно... — вона повернулася до столу та змовницьки нахилилася до хірурга, — сестра казала, що зніме його на відеокасету і надішле вам!

— Кого — його? — не зрозумів Голоюх.

— Геморой! — здивовано вигукнула вона.

Вони вийшли з кабінету, насилу розминаючись у дверях із Валентиною.

— І що, також можна буде собі на пам'ять залишити? — сам до себе промовив Тарас.

— Що?! — не зрозуміла Валентина.

— Італійський геморой, — відповів він.

— А що, хіба такий буває? — здивувалася вона.

— Виявляється — так. Клич, нехай заходять.

Але гамір загального невдоволення, що здійнявся у коридорі, свідчив про те, що ще хтось намагається пробитися до кабінету поза чергою. Двері розчинилися, і двоє представників міліції затягли попід руки завгоспа, який згинався удвоє та жалібно стогнав. Одною ногою він ще якось намагався переступати по підлозі, друга ж просто волочилася за ним.

— О, Господи... — Валентина лише сплеснула руками.

— Що сталося? — запитав Голоюх, підводячись і допомагаючи їм.

Міліціонери поклали Бліща животом донизу на тапчан, і один із них, зовсім захеканий, пояснив:

— Ось, доктор, забирайте вашого завгоспа. Вила йому в задни— цю засадили.

— І що я з ним тут робитиму? — здивувався Тарас. — Треба було просто у відділення. Давайте, тягніть туди.

— Е, ні! — відрубав інший. — Це вже ви самі. Нам іншого тягти треба.

— То давайте хоч того одразу у відділення! Що ж ви до поліклініки неходячих носите?

— А другий взагалі не до вас, — уже віддихавшись, відповів сержант. — Той до психіатра. Він наче як із глузду з'їхав.

Міліція покинула кабінет.

— Іди, дзвони