Читати книгу - "Вежа блазнів"

— А пан Гуго правий, — додав Трауготт фон Барнхельм. — Ти і справді Пашко, нічого не тямиш у політичних нюансах. Ми ж про хрестовий похід говоримо. А чи знаєш ти, що таке хрестовий похід? Це так, як Готфрид Бульйонський, як Ричард Левине Серце, значиться, знаєте-розумієте, Єрусалим і взагалі. Ні?

Раубрітери покивали головами, але Рейневан готовий був поставити будь-які гроші, що зрозумів далеко не кожен. Буко фон Кроссіг одним духом вихилив кухля, гримнув ним об стіл.

— Пес би то все їбав, — виголосив він тверезо, — Єрусалим, Ричарда Левине Серце, бульйон, політику і релігію. Будемо грабувати і баста, хто би не трапився і хто би не навернувся, чорт із ним та з його вірою. Шириться чутка, що так поляки в Чехії роблять, Федір з Острога, Добко Пухала та інші. І незле вже, кажуть, собі нахапали. А ми, ангельська міліція, що, гірші?

— Не гірші! — гаркнув Римбаба. — Добре Буко каже!

— Клянуся муками Господніми, добре!

— На Чехію!

Здійнявся гармидер. Самсон злегка нахилився до вуха Рейневана.

— Ну чисто тобі, — шепнув він, — Клермонт у тисяча дев'яносто п'ятому. Того й гляди загорланять хором Dieu le veult[326].

Але велетень помилявся, ейфорія виявилася зовсім не тривалою і згасла, мов солом'яне багаття, заглушена прокльонами і грізними поглядами скептиків.

— Згадані Пухала й Острозький, — промовив Ноткер Вейрах, який доти мовчав, — нахапалися, бо воюють на боці переможців. Тих, котрі б'ють, а не тих, кого б'ють. Досі хрестоносці привозили з Чехії більше ґуль, аніж статків.

— Правда, — підтвердив невдовзі Маркварт фон Штольберг. — Розповідали ті, що були у двадцятому році під Прагою, як мейсенці Генріха Ізенбурга вдарили по Вітковському узгір'ї. І як втекли, залишивши під шанцем гору трупів.

— Кажуть, гуситські священики, — додав, киваючи головою, Венцель де Харта, — билися на тому шанці пліч-о-пліч з вояками, а вили при цьому, як вовки, аж страх брав. Навіть баби там воювали, товкли ціпами, немов показилися… А тих, хто живим потрапив гуситам до лап…

— Бридня, — махнув рукою патер Гіацинт. — Зрештою, на Віткові був Жижка. І диявольська сила, якій він запродався. А тепер Жижки вже нема. Скоро рік, як він у пеклі смажиться.

— Не було, — сказав Тассіло де Тресков, — Жижки під Вишеградом, у день Усіх Святих. І хоч ми там переважали учетверо, проте дістали від гуситів доброго прочухана. Жорстоко нас побили і потовкли, а погнали так, що досі соромно згадувати, як ми звідти втікали. У паніці, наосліп, аби подалі, поки коні не почали хропти… А п'ять сотень трупів лишилися лежати на полі. Знатніші з чеських і моравських панів: Генрик із Плюмлова, Ярослав зі Штернберка… З Польщі пан Анджей Баліцький гербу Сокира. З Лужиці пан фон Рателау. А з наших, із сілезців, — пан Генріх фон Лаасан…

— Пан Стош із Шеллендорфа, — докінчив у тиші Штольберг. — Пан Петер Шірмер. А я й не знав, що ти був під Вишеградом, пане Тассіло.

— Був. Бо пішов, як дурень, зі шльонським військом, з Кантнером Олесницьким і Румпольдом із Глогова. Так, так, панове. Жижку чорти взяли, але є в Чехії інші, котрі не гірше битися вміють. Вони показали це під Вишеградом, тоді, у день Усіх Святих: Гинек Крушина з Ліхтенбурга, Гинек з Кольштайна, Вікторин із Подебрад, Ян Гвєзда, Рогач з Дубе. Запам'ятайте ці імена. Бо ви їх почуєте, як підете з хрестовим походом на Чехію.

— Овва, — перервав важку тишу Гуго Коттвіц. — Налякав їжака голою сракою! Побили вас, бо ви самі битися не вміли. Воював і я з гуситами — у двадцять першому році під проводом пана Пути із Частоловиць. Під Петровицями ми так утерли єретикам маку, що аж курилося! Потім пройшли вогнем і мечем хрудимським краєм, пустили з димом Жампах і Літіце. І такі брали там трофеї, що ого-го! Обладунок, котрий на мені, баварської роботи, якраз звідти…

— Годі базікати! — відрізав Штольберг. — Треба нарешті щось вирішити. Йдемо на Чехію чи ні?

— Я йду! — голосно і гордо заявив Екхард фон Зульц. — Треба полоти бур'ян єресі, от що. Випалювати проказу, перш ніж вона все пожере.

— Я теж іду, — сказав де Харта. — Мушу здобичі набрати. Мені треба: я ся женю.

— Клянуся зубом святої Аполлонії! — втрутився Куно Віттрам. — Здобиччю і я не погребую!

— Здобич — це одне, — непевно бовкнув Вольдан з Осин. — А ще й, кажуть, хто візьме хрест, гріхи його раз-два відпущені будуть. А нагрішили ми… Ох, нагрішили.

— Я не йду, — коротко заявив Боживой де Лоссов. — Не буду шукати лиха на свою голову на чужій стороні.

— Я не йду, — спокійно сказав Ноткер Вейрах. — Бо якщо Зульц іде, значить, справа слизька і смердюча.

Знову здійнявся гармидер, посипалися прокльони. Екхарда Зульца, який уже наполовину видобув корд, силоміць посадили на місце.

— А мені, — сказав, коли все заспокоїлося, Ясько Кульгавий з Лубни, — якщо куди і йти, то краще в Пруссію. З поляками на хрестоносців. Або навпаки. Залежно від того, хто більше заплатить.

Якийсь час усі балакали і перекрикували один одного, врешті-решт кучерявий Порай втихомирив товариство жестами.

— Я в цей хрестовий похід не вирушу, — заявив він у тиші. — Бо не дамся єпископам і попам узяти себе на повідок. Не дозволю, щоб мене як собаку на когось нацьковували. Що це за хрестовий похід? На кого? Чехи — не сарацини. У бій дароносицю із собою несуть. А те, що їм не подобається Рим, папа Одо Колонна, Бранда Кастільйоне, наш єпископ Конрад та інші прелати? Я не дивуюся. Мені вони теж не подобаються.

— Брешеш ти, Якубовський! — заволав Екхард фон Зульц. — Чехи — єретики! Єретицьке вчення сповідують! Церкви палять! Дияволу поклоняються!

— Голі ходять!

— І хочуть, — крикнув патер Гіацинт, — щоб жінки у всіх спільні були! Хочуть…

— Я покажу вам, — голосно перервав Порай, — чого хочуть чехи. А ви, значить, подумайте, з ким ви тут — і проти кого йти треба.

На поданий знак підійшов немолодий голіард у червоному рогатому каптурі і кабаті з вирізаною зубчиками баскою. Голіард витягнув з-за пазухи згорнений пергамент.

— Нехай знають усі добрі християни, — прочитав він голосно і виразно, — що Чеське Королівство незмінно триває і з Божою поміччю триватиме, на смерть і життя, при записаних нижче артикулах. По-перше: щоб у Чеському Королівстві вільно і безпечно проповідувалося слово Боже, і щоб священики проповідували його без перешкод…

— Що це таке? — заволав фон Зульц. — Звідки ти це маєш, музико?

— Нехай