Читати книгу - "Нічний цирк"

Селія сміється, але вона знає, що Тітонька Падва не помиляється. Дівчина відчуває, як Марків погляд увесь вечір обпікає їй потилицю, і це стає чимдалі важче ігнорувати.

Марко лише на мить відводить погляд від Селії, коли Чандреш зачіпає важкий кришталевий келих для вина, і той мало не розбивається, ударившись об свічник. Червоне вино бризкає на золоту парчу скатертини.

Але перш ніж Марко встигає відреагувати, Селія схоплюється з-за столу й вирівнює келих, навіть не торкнувшись його (утім лише Чандреш сидить так, що може це помітити). Коли вона відводить руку, келих знову повний, а на скатертині немає жодної плями.

— Незграба, незграба, — бурмоче Чандреш, насторожено дивлячись на Селію, а потім відвертається й далі веде бесіду з містером Баррісом.

— Ти могла б стати балериною, — зауважує мадам Падва Селії. — Чудово тримаєшся на ногах.

— Я й шпортаюся непогано,— відповідає Селія. Тітонька Падва регоче, і тепер містер Барріс мало не випускає свого келиха.

Решту часу Селія пильно спостерігає за Чандрешем. Він здебільшого обговорює з містером Баррісом питання щодо реставрації будинку. Чоловік затинається й кілька разів повторюється, але архітектор удає, що не помічає цього. Чандреш більше не торкається свого келиха, і коли після вечері прибирають зі столу, той повний по вінця.

З Прийому Селія йде останньою. Усі прощаються, а вона не може знайти свою шаль і махає гостям, щоб ішли, не чекаючи на неї.

Знайти мереживний відріз кольору слонової кістки в суцільному безладі la maison Лефеврів виявляється не так-то й просто. Дівчина повертається туди, де була цього вечора, але ані в бібліотеці, ані в їдальні шалі немає.

Селія врешті-решт завершує пошуки й повертається до передпокою, де на неї вже чекає Марко. З його руки недбало звисає шаль.

— Ви часом не це шукаєте, міс Бовн? — цікавиться хлопець.

Він ступає на крок, щоб покласти шаль дівчині на плечі, але мереживо розпадається в його пальцях і цівкою пороху стікає між них.

Коли Марко знову переводить погляд на Селію, вона стоїть, щільно запнута в шаль, наче ніколи її не знімала.

— Дякую, — каже дівчина. — Добраніч. — Не чекаючи на відповідь, вона прослизає повз нього й виходить у двері.

— Міс Бовн? — кричить навздогін Марко, біжучи за нею сходами.

— Так? — озивається Селія та озирається, вийшовши на хідник.

— Я сподівався, що ви все ж пристанете на мою пропозицію випити чогось, якою знехтували в Празі, — каже Марко й не відводить від дівчини очей, поки вона думає.

Його погляд обпікає навіть сильніше, ніж коли торкався її потилиці за вечерею. Селія впізнає улюблену витівку свого батька — спробу придушення її волі, — але є в цьому щось іще, дещо схоже на благання.

Саме це, а також надмірна цікавість змушують Селію кивнути у відповідь.

Він посміхається й обертається, знову заходить до будинку, не зачинивши дверей.

За мить дівчина йде слідом. Двері самі причиняються й замикаються позаду неї.

У їдальні вже прибрали зі столу, але мерехтливі свічки досі горять у канделябрах.

На столі стоять два келихи з вином.

— Куди подівся Чандреш? — питає дівчина, підіймаючи келих і рушаючи до протилежного боку стола, де стоїть Марко.

— Він заховався на п’ятому поверсі, — каже Марко й бере до рук інший келих. — Відремонтував колишні кімнати прислуги та влаштував там собі апартаменти, бо йому начебто подобається краєвид. До ранку його тут не буде. Решта прислуги вже розійшлася по домівках, тож більшість будинку в нашому розпорядженні.

— Ви часто запрошуєте сюди власних гостей, коли Чандрешеві йдуть? — цікавиться Селія.

— Ніколи.

Дівчина відпиває вино й дивиться на свого співрозмовника. Щось у його зовнішності тривожить її, але що саме, не вдається вловити.

— А Чандреш справді наполягав, щоб полум’я в цирку було таким білим, аби пасувало до кольорової гами? — питає вона за мить.

— Саме так, — зізнається Марко. — Наказав мені знайти хіміка чи ще когось такого, але я вирішив подбати про це самотужки. — Він ворушить пальцями над свічками на столі, і полум’я змінює теплий золотавий колір на холодний білий зі сріблясто-блакитним відблиском посередині. Пальці злітають у зворотному напрямку, і полум’я набуває звичного вигляду.

— Як ви це називаєте? — питає Марко.

Селія не перепитує, що він має на увазі. Усе й так зрозуміло.

— Маніпуляція. У дитинстві я називала це магією. Довелося витратити чимало часу, щоб позбутися цієї звички, хоча батько ніколи не переймався термінологією. Він сам називав це чародійством, а коли мав балакучий настрій — силовим впливом на Всесвіт.

— Чародійством? — перепитує Марко. — Ніколи про