Читати книгу - "Нічний цирк"

— Дарма, — каже Селія. — Ви ж саме цим займаєтеся. Зачаровуєте. І вам це непогано вдається. Так багато людей закохані у вас. Ізобель. Чандреш. Імовірно, ще хтось.

— Звідки ви знаєте про Ізобель? — цікавиться хлопець.

— Людей у цирку багато, і всі пліткують одне про одного, — пояснює Селія. — Очевидно, що вона по вуха закохана в когось, кого ми ніколи не бачили. Я одразу помітила, що вона за мною стежить, і навіть думала, що віщунка і є моїм суперником. А після вашої появи в Празі, коли вона чекала на декого, неважко було дійти висновків. Гадаю, більше ніхто не здогадався. Двійнята схильні думати, що вона закохана в чийсь ідеальний образ, а не в справжню людину.

— Двійнята, схоже, кмітливі, — каже Марко. — Якщо я й зачаровую, то не завжди навмисне. Хоча у випадку з роботою в Чандреша це справді допомогло, бо я мав небагато досвіду й лише одну рекомендацію. Але на вас, вочевидь, мої чари не спрацьовують.

Селія ставить келих на стіл, досі не певна, що їй думати про цього хлопця. Миготливе сяйво свічок підкреслює щось невловиме в його обличчі, тож дівчина відводить погляд і відповідає, дивлячись на дрібнички на камінній дошці.

— Мій тато теж часто вдавався до чогось схожого, — пояснює вона. — Вабив, зачаровував, спокушав. Кілька перших років свого життя я щодня бачила, як мама згасала від кохання до нього. Вона кохала його й жадала роками, а він уже втратив свій скороминучий інтерес. Потім одного дня мені виповнилося п’ять, а вона вкоротила собі віку. Коли я достатньо виросла, пообіцяла собі, що ніколи не страждатиму так через когось. Вам знадобиться дещо значно більше за чарівну усмішку, щоб звабити мене.

Дівчина переводить погляд і бачить, що чарівна усмішка кудись зникла.

— Мені шкода, що ви втратили матір за таких обставин, — співчуває Марко.

— Це було дуже давно. — Селія дивується його щирому співчуттю. — Але все одно дякую.

— Ви добре її пам’ятаєте?

— Більше пам’ятаю враження, ніж події. Пам’ятаю, що вона весь час плакала. Пам’ятаю, як дивилася на мене — ніби я лякаю її.

— Я не пам’ятаю своїх батьків, — зітхає Марко. — Узагалі не пам’ятаю нічого, що передувало сирітському притулку, а звідти мене висмикнули, бо я задовольняв усі критерії. Мене змушували багато читати, подорожувати і вчитися й постійно муштрували для якогось таємничого змагання. Крім ведення справ і бухгалтерії Чандреша та виконання його забаганок, ціле життя я лише це й робив.

— Чому ви такий відвертий зі мною? — питає Селія.

— Заради різноманітності хочеться побути чесним із кимось, — озивається Марко. — До того ж, якби я збрехав, гадаю, ви одразу б це викрили. Сподіваюся, що можу розраховувати на взаємність.

Селія на мить замислюється, але зрештою киває.

— Ви трохи нагадуєте мені батька, — зізнається вона.

— Яким чином? — дивується хлопець.

— Тим, як ви маніпулюєте сприйняттям. У мене це ніколи добре не виходило, я вправніша із матеріальним світом. Між іншим, ви не мусите вдаватися до цього зі мною, — додає дівчина, урешті зрозумівши, що непокоїло її в його зовнішності.

— Удаватися до чого? — перепитує Марко.

— Я про ваше обличчя. Вам непогано вдається, але я бачу, що воно не зовсім справжнє. Мабуть, жахливо набридає весь час займатися ним.

Хлопець супиться, але риси починають поволі змінюватися. Цапина борідка світлішає та зникає. Обличчя, наче викарбуване з каменю, м’якшає й молодшає. Пронизливо-зелені очі стають сірими з зеленими прожилками.

Маска була привабливою, але неприродною, сповненою навмисної краси. Селії видавалося майже огидним те, що він мусив постійно перейматися через свою зовнішність.

Було й ще щось. Якась порожнеча, напевно, результат ілюзій; вираз обличчя, котрий ніби натякав, що хлопець думками перебуває десь далеко.

А тепер перед нею стоїть інша людина. Тепер він не здається відсутнім, наче кордон між ними зруйновано. Хлопець видається ближчим, хоча не ступив ані кроку, і його обличчя досить миле.

Сірі очі дивляться на Селію ще пильніше, але їхній колір більше не збиває з пантелику, і дівчина може зазирнути глибше.

Вона відчуває, як шаріється, і докладає зусиль, щоб рум’янець на щоках був непомітним у сяйві свічок.

Несподівано вона розуміє, чому це обличчя теж здається знайомим.

— Я бачила вас таким раніше, — випалює вона, відшукавши ці риси в пам’яті. — З таким обличчям ви приходили на мій виступ.

— Ви запам’ятовуєте всіх своїх глядачів? — дивується хлопець.

— Не всіх, — зізнається Селія. — Але тих, хто дивиться на мене так, як ви, запам’ятовую.

— Це як?

— Наче вони не можуть вирішити, бояться мене чи хочуть поцілувати.