Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Марґарита проводжала очима кортеж, прислухаючись до того, як затихає вдалині тужливий турецький барабан, видаючи все однаковісінько "бумс, бумс, бумс", і думала: "Який дивний похорон... І яка туга від цього "бумса"! Далебі, дияволу б я запродала душу, аби тільки дізнатися, живий він чи ні? Цікаво знати, кого це ховають з такими дивовижними обличчями?"

— Берліоза Михайла Олександровича, — раптом почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАСОЛІТу.

Здивована Марґарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, напевно, нишком підсів у той час, коли Марґарита задивилася на процесію і, треба гадати, несамохіть уголос промовила своє останнє запитання.

Процесія тим часом почала зупинятися, мабуть, стримувана попереду світлофорами.

— Так, — вів далі невідомий громадянин, — дивний у них настрій. Везуть мерця, а думають лише про те, куди заподілася його голова.

— Яка голова? — спитала Марґарита, приглядаючись до несподіваного сусіда.

Він був невисокий на зріст, вогненно-рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові. Краватка була яскрава. Дивовижно, що з кишеньки, де звичайно чоловіки носять хусточку або самописку, в цього громадянина стриміла обгризена куряча кістка.

— Та, бачите, — ясував рудий, — сьогодні вранці в грибоєдовському домі голову в мерця поцупили з труни.

— Як же це може бути? — мимохіть спитала Марґарита, в той же час пригадавши перешепти в тролейбусі.

— Чорти їх маму знають як! — пащекував рудий. — Втім, я гадаю, про це Бегемота непогано було б запитати. Страшенно ловко поцупили. Неймовірний скандал! І, головне, не взяти в тяму, кому й навіщо вона потрібна, ця голова!

Хоч як була поглинута своїм Марґарита Миколаївна, її, однак, вразили дивовижні брехні невідомого громадянина.

— Даруйте! — раптом вигукнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні...

— А, так, так...

— Отож це літератори за труною йдуть? — запитала Марґарита і враз ошкірилась.

— Так-таки, вони самісінькі!

— А ви їх знаєте на обличчя?

— Всіх до єдиного, — відповів рудий.

— Скажіть, — заговорила Марґарита, і голос її зробився глухим, — серед них нема критика Латунського?

— Як же його може не бути? — відповів рудий. — Он він з краю в четвертій шерензі.

— Це блондин отой? — мружачись, запитала Марґарита.

— Попелястий... Бачите, він очі закотив до неба.

— На патера скидається?

— Ото-то.

Більше Марґарита нічого не запитала, приглядаючись до Латунського.

— А ви, я бачу, — посміхаючись, заговорив рудий, — ненавидите цього Латунського.

— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Марґарита, — але про це нецікаво говорити.

Процесія в цей час рушила далі, за пішими потягнулися переважно порожні автомобілі.

— Так, звісно, що тут цікавого, Марґарито Миколаївно!

Марґарита вразилася:

— Ви мене знаєте?

Замість відповіді рудий скинув котелок і широким рухом відвів його вбік.

"Ну й розбишацька пика!" — подумала Марґарита, приглядаючись до свого вуличного співбесідника.

— А я вас не знаю, — сухо сказала Марґарита.

— Звідки ж вам мене знати! А я, щоб ви знали, посланий до вас у справі.

Марґарита зблідла і сахнулася.

— З цього безпосередньо і треба було починати, — заговорила вона, — а не молоти чортзна-що про відрізану голову! Ви хочете заарештувати мене?

— Поцілила пальцем у небо, — вигукнув рудий, — що це таке: раз заговорив, так уже неодмінно маю арештовувати! Просто справа є до вас.

— Нічого не втямлю, яка справа? Рудий розглянувся і сказав таємничо:

— Мене прислано, щоб вас сьогодні ввечері запросити в гості.

— Що ви верзете, які гості?

— До одного дуже значного іноземця, — з притиском сказав рудий, прискаливши око.

Марґарита дуже розгнівалася.

— Нова порода об’явилася: вуличний звідник! — підводячись, щоб іти геть, сказала вона.

— Красно дякую за такі доручення! — образившись, вигукнув рудий і буркнув у спину Марґариті, яка відходила: — Дурепа!

— Мерзотник! — відказала та, обертаючись, і тієї ж миті почула за собою голос руданя:

— Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею... Пропав Єршалаїм, великий город, наче й не було його на світі... Так пропадіть же ви пропадом з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лаві сама і