Читати книгу - "Судний день"

Хоч як завзято дерлися на приступ гайдамаки, але Шафранський з Младановичем дуже грамотно побудували оборону, тому їм вдалося відбити цей штурм. Колії поверталися на свої позиції, залишивши під валами й у ровах десятки своїх побратимів. Страшне зло затаїли колії на Умань і поклялися будь-що відомстити за цю першу поразку.

Пани вже зраділи від такої перемоги, проте тут вони побачили, що з іншого боку на табір наче лава суне гайдамацька сила. Вдарили гармати. Пани відповіли. З диким криком колії ринули на штурм. Пани їх привітали кулями, камінням, картеччю. Бувалі гайдамаки вже видерлися на вал, розпочали рукопашню. Десятки коліїв із драбиною на плечах кинулися до валу. Гайдамаки не зважали ні на окріп, ні на розпечену смолу, яку лили їм на голови, ні на каміння, що градом сипалося, ні на кулі. Колії перли на ворога завзято з ножами у руках. Падали, але на валі з’являлися все нові й нові братчики. Панам вдалося скинути кілька драбин з гайдамаками, але кольорові гайдамацькі свити вже то тут, то там виднілися на верху валу.

Після того бій уже тривав недовго: жовніри кинулися тікати першими. Це були прості польські хлопи і не хотіли дарма гинути через панів. За ними побігла жидівська міліція. Шляхта билася завзято, але й вони почали відходити з мурів до табору під тиском коліїв.

Окривавлені, чорні від диму, голі до пояса, чубаті, колії носилися по табору мов страшні демони смерті.

Закінчилося під обід. Все було закидане трупами оборонців, однак багатьох було помилувано: Гонта і Залізняк заступилися за тих, хто склали зброю.

– Добре погуляли, – промовив Максим Залізняк, витираючи мокре від поту чоло.

Біла Церква була в облозі. Гайдамацьке кільце щільно оточило місто, перекривши всі входи й виходи з нього. Швачка, а це саме він разом з Журбою та Бондаренком оточили фортецю, навіть не намагався штурмувати укріплення – розумів, що для цього має замало сили. Пани також не показувалися з міста. Кожен вичікував.

– Вони так і не підуть на штурм, – нарешті зрозуміли пани і зітхнули з полегшенням.

– Проте й облогу знімати не поспішають – он як отаборилися, ніби на роки тут стали, – відповів інший пан, поглядаючи з муру на козацьке море.

– Рік не рік, але кілька місяців протримаємося – харчів вистачить. А там і підмога підійде.

Це на міському мурі зібралися найвпливовіші міські мужі, щоб обговорити ситуацію. Були серед них переважно військові, а також провідники шляхти. Тепер вони вже не ділилися на людей короля і противників – спільна біда примирила їх.

– Та звідки ж тій підмозі взятися? Гайдамаки розгромили чи не всі гарнізони військові по воєводству, скільки шляхти перебили. Та доки гетьман коронний позбирає сякі-такі сили, ми тут дуба вріжемо.

Запала мовчанка. Тут промовив один з присутніх – людина військова, мабуть, комендант фортеці.

– Панове, ви чули, що війська її величності імператриці знову перейшли кордон. Вони вже тут, за Дніпром.

Дехто з панів того не знав.

– Це скандаль! – щиро обурилися кілька присутніх, однак в силу останніх подій це обурення не було таким бурхливим. Кожен розумів, що краще вже московська тимчасова окупація, ніж гайдамацьке повстання.

Між панами на мурах стояв ротмістр Воронович. Після розгрому в монастирі пан регіментар зі своїми людьми довго блукали Мотронинським лісом, доки нарешті вирвалися. За цей час все навкруги було спалено: почалося велике повстання.

Його люди в основному розбіглися – кожен кинувся рятувати свою родину, так що при ротмістрові залишилося всього декілька вірних воїнів. Вони рушили на північ, щоб віднайти своїх, проте всюди натикалися лише на панські трупи та згарища маєтків. Посполитих також не було видно – всі потяглися за гайдамаками. Пан насилу знайшов якийсь одяг, перевдягнувся на хлопа і так різними дорогами добрався до Білої Церкви.

Воронович у ті розмови не втручався, а лише слухав. Пани тут же розділилися на дві когорти і почали сперечатися між собою.

– Маю сказати, ваць пане, що в пана залізні нерви, коли так спокійно повідомляєш таку новину. Полчища московських зайд пруть сюди, щоб відібрати від нас свободу та життя, а пан говорить так, ніби розповідає про якусь далеку країну десь в Азії. А може, пан з ними заодно?

Комендант відповів спокійно:

– Ми написали до них листа, щоб прийшли нам на допомогу. Вони відсилають сюди Київський полк, так що, думаю, скоро ми спільно розгромимо гайдамаків.

– Дочекалися – вже самі не можемо доконати своїх хлопів. Не знаю, як ви, панове, а я не збираюся тут сидіти та чекати московської милості.

Вони сперечалися іще довго, доказували один одному, хто герой, а хто зрадник, і що відразу треба було робити. Ротмістр уже не став слухати того всього, а обернувся і пішов геть. Якщо втрутяться російські війська, то чи так, чи сяк, а облогу Білої Церкви скоро буде