Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Вона зітхнула і відклала пусту тарілку. Наслиненим пальцем зібрала ще кілька окрушин.

— Ми мусимо економити їжу, — пояснила.

Він вів за нею поглядом, коли вона протиснулася за стіл і шукала чогось на стінах, повних килимів і сільських пейзажів. Нарешті знайшла шмат голої стіни, вклякла перед ним, склала молитвенно руки.

— Що ти робиш? — запитав з іронічною посмішкою, бо вже знав, що вона збирається робити.

— Гівно, — вона заплющила очі і почала молитися. — Ангеле Божий, охоронцю мій, завжди біля мене стій, вранці, увечері, вдень і вночі завжди будь готовий мені помочи…

— Ненормальна, — сказав він собі й відніс тарілки на кухню. Вагався, чи помити їх.

— …борони й стережи душі й тіла мого і провадь мене до життя вічного. Амінь.

Підвелася й обтрусила коліна. Потім узяла дистанційку від телевізора і перекинула кілька каналів. На усіх однаково сніжило. Він став у дверях і запитав:

— Знаєш, як виглядають помідори у цій пітьмі?

— Як?

— Дивно. Учора, як я був на городі, ми ще не знали, що не можна виходити з дому, то стояв там і лиш дивився.

Він замислився з усмішкою на вустах.

— Ну, і що? — запитала вона і сіла у своє крісло.

— Вони гарно виглядали, це дивне світло якось так їх опромінювало, вони наче світилися, повні кущі помідорів, як шкода… такі гарні, а їсти не можна.

— Треба було назривати, може, ще вчора не набралися, — спокійно сказала вона.

— Ага, вже. Світили би нам зараз удома. А якби їх з`їсти, в животах би світили? Уявляєш — ми обоє ходимо, а з-під одягу пробивається світло, усе тіло світиться, весь живіт, і… і потім в уборній.

Вони хихотіли обоє. Він аж до сліз. Витирав очі рукавом, а сміх ще кілька разів спазматично повертався. Потім, виснажені, мовчки розвалилися у кріслах.

— Гадаєш, ці ковдри щось поможуть, це ж просто старі ковдри… — запитав він трохи згодом.

— Усі мають ковдри на вікнах, весь отой дім. Кажуть, у деяких містах є сховища. Ти щось чув про якісь сховища?

Він багатозначно подивився на неї.

— Ми вже говорили про це.

— А про що не говорили?

— Ні про що.

— Знаєш, що мені болить? — запитав він раптом. — Що ми з нею не попрощалися. Уже ж можемо й не побачитися.

Вона почала плакати. Втягала повітря носом і заходилась усе сильніше. Зігнулася в кріслі навпіл. Ще мить — і зсунеться на підлогу.

— Перестань, — сказав він і подумав, що не чекав такої реакції.

— Це ти перестань, — виплакала вона.

— Ти з нею була недобра. Вічно сварилися, наче вам робити нема чого.

— Зате ти був добрий. Ти завжди маєш бути кращий, в усьому… Добрий татко… Телепень.

Він підвівся й вийшов, аби закурити. З кімнати чув її безмірний, безутішний плач, як у дитини. Ще щось казала крізь той плач, він присунувся до дверей так, щоби не бачила його, і слухав:

— …народилася, то весь час плакала. Я ще питала акушерку, чи то нормально. Наче усе їй боліло. Плакала й плакала. Інші діти спали, а вона плакала… Боже, які ми всі нещасні, які слабкі.

Він сперся об стіну і подивився вгору. Очі його наповнилися сльозами, і краплі котилися тепер одна за другою, відбивалися від вовняної камізельки й падали на підлогу. Всотувались у килим. Попіл з цигарки впав туди, куди й сльози, але не всмоктався. Він послинив палець і попіл приліпився до пучки. Вкинув його в акваріум. Потім повернувся і крутив регулятор радіо, але чули вони лиш тріск. Цей тріск, наче шепіт, заспокоїв її. На хвильку впіймалася якась станція, обоє напружено слухали, але то була якась чужа мова. І усе стихло. Він повернувся на своє місце у кріслі біля неї.

— Пам'ятаєш Бобика? Скільки ж то років, як він здох? — запитав.

Вона подумки лічила.

— Чотири, п'ять? Мене дратував той пес.

— Пам’ятаєш, як зносив на свій ліжник різні речі? Як поцупив твого нового черевика? — він захихотів.

— Так. Розумом він не грішив. Крав різні речі… — Вона склала руки на грудях і поринула в спогади. — Найбільше мені подобалося, що треба було рано вставати, бо він вимагав прогулянки. Ти йшов з собакою, приносив газети і свіжий хліб з делікатесів. Бо в булочній був поганий. Потім прогулянка після обіду і після фільму… Подумати тільки, як той пес організовував наше життя. Завжди усе робив послідовно, ніколи не порушував порядку. Вранці після прогулянки мав дістати сухарик. Якось у крамниці не було сухариків, не завезли, і я повинна була пекти йому і одразу висушити в духовці… Але ж я була дурна — собаці пекти печиво! Уявляєш?

Він мало не перебив її, раптом пожвавившись, збуджений.

— Пам’ятаєш, що сказав ветеринар, коли Бобик потрапив під машину? — вигукнув.

— Щоби приспати його, — відповіла вона.