Читати книгу - "Скалаки"

— Стій! — дужим голосом гукнув Їржик, що вже був недалеко. Щоки його горіли від швидкого бігу, очі блищали.

— Постривай іще, хаме сільський! — ревнув економ і підняв праву руку. Салакварда побачив спалах, у нічній тиші прогримів постріл, і Їржик упав на сніг. Селяни підбігли до нього.

— Доганяйте! Доганяйте! — кричав молодий Скалак. Сніг біля його плеча забарвився кров’ю.

Старий драгун дико скрикнув і стрілою помчав за втікачем. Білий плащ маяв за його спиною; важко було повірити, що то біжить старий, відслужений вояк. Ударив другий постріл.

— От тобі, маєш! — видихнув із себе Балтазар і зупинився. Темної постаті втікача вже не було видно: економ звалився в сніг. Балтазар, одвернувшись, запхав за пояс старого драгунського пістоля і хотів був бігти назад до Їржика, але той уже наближався сам, підтримуваний двома селянами.

— Я хочу його побачити, — сказав юнак.— Дай вам, боже, здоров’я, дядьку,— подякував він драгунові.

Селяни обступили економа. Той лежав на снігу, забарвленому кров’ю, що струміла з рани. Побачивши над собою темні постаті хлопів, він заскиглив, звився в корчах, захарчав, кров линула йому з уст; потім тіпнувся кілька разів і стих.

— Здох, як собака! — буркнув сивий дід, дивлячись на трупа свого кривдника.

— Добре вцілив! — сказав Балтазар, нахиляючись над трупом.— А що тобі, Їржику?

— Та нічого, пусте, — тихо відказав зблідлий Скалак.

— Хто ж його знав, що в нього пістоль...

Вправною рукою Балтазар нашвидкуруч перев’язав Їржикові рану на правому плечі.

— Гайда на фільварок, там уже зробимо як слід.

— А з цим що? — спитав один із селян.

— А що з ним, нехай дубіє! — відказав дід.

Люди пішли назад. Балтазар підтримував Їржика.

Місяць світив їм на дорогу й у посиніле обличчя забитого економа.

У дворі Їржик зразу ж спитав про Лідушку.

— Поїхала з Єніком, їм сани запрягли.

Скалак зітхнув із полегкістю. Його поклали на економове ліжко. Балтазар, розказавши старій шафарці, що треба приготувати для рани, сів біля пораненого юнака.

— Отже, знову кров. Але він перший її пролив,— міркував старий.

— Невеселий початок, дядьку, — мовив Їржик.

— Чи ж ти зможеш устати?

— Хоч і зараз. До штабу гінця послали?

Балтазар, підкликавши одного селянина, спитав, чи поїхав хто у Ртиню.

— Так, як ви й веліли. Взяв доброго коня; вже він, певно, й там. Все, як було, розповість і перекаже, щоб зранку були біля замка. Ми знаємо, що ртинські були напоготові й вирушили після півночі.

У дворі розлігся гучний зик. То старий хлоп ознаймив п’яній юрмі, що сталося з економом. Люди радісно загули.

Тієї ночі навряд чи спав хто-небудь у Находській окрузі. Щойно стихав дзвін на сполох в одному селі, як уже лунав у сусідньому. Так і летів той тужливий дзвін од села до села, піднімаючи всіх. Люди, що бували на нарадах у «штабі» й знали все, зразу вставали й скликали народ. Селяни збігалися, щоб іти по свою волю та по її запоруку — указ. Багато оспалих та лінивих вагались, ховалися, але їх примушували йти з усіма. Хто ж опирався, того часом і громили. Люди збирались юрмами й простували до Находського замка.

Дорогою од Слатіни до Находа сунув перед світом гурт селян, що налічував душ понад триста. На чолі їхали верхи війти з Гавловиць, Маршова й Лібнєтова. Між гавловицьким і маршовським тюпав, понуривши голову, якийсь чоловік. Люди йшли не лавами, а як кому заманеться, в морозному світанковому повітрі далеко розлягалися покрики й гомін. Передні говорили про чоловіка, що йшов, наче бранець, між кіньми; то був слатінський війт Вацлав Ржегак. Його узивали зрадником. Свого часу Їржик та Достал застерегли Рихетського, і той доручив Бартоневі стежити за ним. Таким чином на рихті стало відомо, що він никає до замка: хитрого лиса перехитрили. Коли всі збиралися в похід на замок, Ржегак сховався, але його знайшли. Розлючені селяни, виливаючи свій гнів і зненависть, іще вдома змолотили його, а тепер вели, як злочинця. Його мав судити «генерал» Рихетський з іншими війтами перед очима всього народу.

Юрма вже минула Лготки. Показався хрест, що стояв недалеко від замка. Біля хреста вершники спинили коней.

— Ми, видно, перші,— мовив гавловицький війт.— А мусили б уже посходитись...