Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

У вітальні Том налив у келихи мартіні й поставив їх на тацю поряд із тарілкою канапе. Коли почув стук у двері, сам кинувся відчиняти.

— Мардж! Який я радий тебе бачити! Заходь! — Він узяв її валізу.

— Як у тебе справи, Томе? Нічого собі!.. Це все твоє? — Вона озирнулась навколо, підняла голову до прикрашеної ліпниною стелі.

— Я винаймаю цей будинок. Майже задарма, — скромно пояснив Том. — Давай щось вип’ємо. Розкажеш мені якісь новини. Ти говорила з поліцією в Римі? — Він поклав її пальто і прозорий дощовик на бильце крісла.

— Так, і з містером Ґрінліфом. Він дуже засмучений… та воно й не дивно. — Вона примостилася на канапі.

Том сів на крісло навпроти неї.

— Вони дізналися щось нове? Один із тамтешніх полісменів час від часу повідомляє мене про хід справи, але поки що не розповів нічого суттєвого.

— Ну, поліція дізналась, що перед від’їздом з Палермо Дікі обміняв дорожні чеки на майже тисячу доларів готівки. Якраз перед від’їздом. Напевне він кудись подався з тими грішми, скажімо, до Греції або Африки. Не міг же він накласти на себе руки, отримавши тисячу доларів.

— А й справді, — погодився Том. — Що ж, це звучить обнадійливо. Я не бачив цього в газетах.

— Так, здається, цього не друкували.

— Ні, лише всілякі нісенітниці про те, що Дікі їв на сніданок у Монджибелло, — сказав Том, доливаючи мартіні.

— Це щось жахливе! Останнім часом газетярі трохи заспокоїлись, але якраз тоді, коли приїхав містер Ґрінліф, ті газети було просто неможливо читати! Ой, дякую! — Вона залюбки взяла мартіні.

— Як він?

Мардж похитала головою.

— Мені його так шкода. Він повторює, що американська поліція впоралася б значно краще, до того ж він не знає італійської, і від цього тільки гірше.

— Що він робить у Римі?

— Чекає. Що ще нам залишається робити? Я знову відклала повернення до Америки… Ми з містером Ґрінліфом їздили до Монджибелло, і я розпитувала всіх, здебільшого заради містера Ґрінлфа, але ми не довідалися нічого нового. Дікі не з’являвся там з листопада.

— Зрозуміло. — Том задумливо потягував мартіні. Він бачив, що Мардж була сповнена оптимізму. Навіть зараз їй не бракувало звичної бадьорості, через яку вона нагадувала Томові дівчинку-скаута. Здавалося, що зараз вона різко обернеться і щось перекине. Вона мала здоровий і трохи неохайний вигляд. Раптом вона почала страшенно його дратувати. Але він розіграв для неї виставу, підвівся, погладив її по плечу й легенько поцілував у щоку.

— Може, він сидить десь у Танжері, насолоджується життям і чекає, поки вляжеться усе це сум’яття.

— Якщо так, то це дуже негарно з його боку! — засміялась Мардж.

— Я справді не хотів нікого лякати, коли сказав про його пригнічений стан. Я подумав, що це мій обов’язок — розповісти тобі та містеру Ґрінліфу.

— Я розумію. Гадаю, ти вчинив правильно. Просто я сумніваюся, що це правда. — Вона розпливлася в широкій посмішці, її очі виблискували оптимізмом, і на мить вона здалася Томові божевільною.

Він почав розпитувати її про версії римської поліції, про зачіпки (суттєвих зачіпок у них не було), про новини у справі Майлза. Тут вона теж не мала чого розказувати, хоча й знала про те, що в день убивства хтось бачив Фредді разом із Дікі навпроти його будинку близько восьмої вечора, але вважала, що значущість цих свідчень перебільшено.

— Може, Фредді був п’яний, а Дікі просто підтримував його. Хто міг розгледіти в темряві? Це ще не підстава звинувачувати Дікі у вбивстві!

— Чи є в поліції бодай якісь конкретні докази причетності Дікі до цього вбивства?

— Звісно ж, ні!

— То, може, їм час нарешті взятися до роботи та знайти вбивцю Фредді, а також з’ясувати, куди подівся Дікі?

— Ecco! — схвально вигукнула Мардж. — У будь-якому разі поліція впевнена, що Дікі повернувся з Палермо до Неаполя. Стюард пригадав, як зносив його валізи на причал у Неаполі.

— Справді? — здивувався Том. Він теж пам’ятав того стюарда — опецькуватий неповороткий роззява, який упустив його полотняну сумку, намагаючись втримати її під пахвою. — А хіба Фредді вбили не через кілька годин після того, як він пішов від Дікі? — ні з того ні з сього запитав Том.

— Ні. Лікарі не можуть визначити точного часу, але й у Дікі немає алібі, тому що він, без сумніву, був сам. Не щастить йому останнім часом.

— Вони ж насправді не думають, що Дікі міг убити Фредді?

— Вони не кажуть цього вголос, але напевне підозрюють. Поліція, звісно ж, не може без жодних доказів звинувачувати у вбивстві громадянина Америки, утім, зважаючи на відсутність підозрюваних і те, що Дікі зненацька зник… Та ще й