Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Бодай на хвилинку простягти ноги, але навіщо, коли я не можу дати відпочити тій сукупності вражень, яка і є для кожного з нас його свідомим (якщо не матеріальним) тілом, і коли незнайомі предмети, що обступають це тіло, змушуючи його сприймання чувати, так само стискували б і здавлювали мій зір, слух, усі мої чуття (навіть якби я простяг ноги), як здавлювала кардинала Ла Балю його клітка, де йому годі було повернутися. Це наша увага заставляє кімнату предметами, а звичка виносить їх звідти і розчищає нам місце. Цього місця для мене не було в моєму бальбецькому номері (моєму лише з назви), він був захаращений речами, незнайомими зі мною, які мій недовірливий погляд одвзаємнили таким самим недовірливим поглядом, які взагалі не помічали, що я живу на світі, і давали взнаки, що я ламаю їхній щоденний побут. Дзиґарі — вдома я чув цокіт мого годинника всього кілька секунд на тиждень, лише коли виходив з глибокої задуми, а тут дзиґарі, не вгаваючи, джерготали незрозумілою мовою про щось таке, що мені, либонь, мало б бути неприємне, скоро фіолетові портьєри слухали їх мовчки, але з виглядом людини, яка знизує плечима на знак того, що її дратує чиясь присутність. Ці портьєри надавали номерові з високою стелею якогось ніби історичного колориту: тут могло б статися вбивство герцога де Ґіза, а пізніше сюди могли б завітати туристи з путівником агенції Кука в руках, — заснути ж тут мені було годі. Мені дошкуляли книжкові шафки зі скляними дверцятами, вишикувані попід стінами, а надто — трюмо, поставлене навскіс у кутку: я відчував, що як його звідси не винести, то мені не зітхнути вже вільно. Я щохвилі зводив очі, — яким речі у моїй паризькій квартирі муляли не більше, ніж мої власні зіниці, бо там вони були всього лишень паростками моїх органів, продовженням мене самого, — до зависокої стелі цього бельведера, який бабуся обрала для мене; і, засягаючи в царину заповітнішу, ніж та, де ми бачимо і чуємо, в царину, де ми розрізняємо запахи, майже всередину мого «я», вибивав мене з останнього сховища запах нарду[125], а я насилу спромагався не припиняти марний опір, тривожно відсапуючись. Я більше не мав Усесвіту, більше не мав кімнати, більше не мав тіла, — йому звідусіль загрожували вороги і його до кісток морозило, я був сам, мені хотілося померти. Аж ось увійшла бабуся, моє здавлене серце так і скинулося, для виливання душі відкрився безмежний простір.

На бабусі був перкалевий шлафрок, удома вона надягала його щоразу, як хтось із нас хворів (бо в ньому було зручніше — казала бабуся, приписуючи всім своїм учинкам егоїстичні спонуки): коли вона доглядала нас, не спала ночей, він правив їй за фартушок служебки й посидільниці, за сутану черниці. Але піклування, доброта і заслуги служебок та черниць, наша вдячність їм за те — усе це робить ще яснішим наше усвідомлення, що для них ми чужі, що ми самотні, що нам нема з ким поділити тягаря наших дум, що ми повинні підтримувати в собі життєрадісність, а коли я був з бабусею, я знав, що хоч би яка велика була моя журба, її співчуття куди більше; що все моє, мої гризоти, мої поривання зустрінуться у неї з прагненням зберегти і продовжити моє життя і що в неї воно ще сильніше, ніж у мені самому; і мої думки продовжувались у ній, не збиваючись на манівці, бо переходили з моєї душі в її душу, не змінюючи середовища, не змінюючи особи. І — як хтось, хто вив'язує перед дзеркалом краватку і не розуміє, що кінчик, який він бачить у дзеркалі, не той, до якого він посилає руку, або як пес, що ловить на землі танечну тінь комахи, — ошуканий позірністю тіла, так зазвичай діється на цьому світі, де нам не дано проникати в живу душу, я кинувся в обійми бабусі й припав губами до її обличчя, ніби саме так я й добирався до її великого серця, яке вона мені відкривала. Горнучись до її щік, до її чола, я черпав із них щось геть-то доброчинне, одживче й діловито зберігав нерухомість, спокійну жадобу дитяти, що смокче цицьку.

Потім я довго милувався її широким видом, що різьбився, наче гарна, тихо розжевріла хмарка, крізь яку просвічувала її ніжність. І все, що було бодай і найблідішим відсвітом її переживання, все, що я міг на тім виду прочитати, одразу ж одухотворювалося, освячувалося, і я гладив долонею її гарне просиве волосся так само побожно, так само обережно і лагідно, як пестив би її доброту. Вона знаходила стільки радости в тому, щоб звільняти мене від зусиль коштом своїх зусиль, її так тішила мить безруху й відпочинку, яку вона могла подарувати моєму втомленому тілові, що коли я, побачивши, що вона хоче помогти мені роззутися й лягти, спробував пручатися й заходився розбиратися сам, вона з благальним виглядом перехопила мої руки, які торкалися до ґудзиків моєї куцини та до черевиків.

— Прошу тебе! — сказала вона. — Це така відрада для твоєї бабусі! Головне, не забудь постукати в стіну, якщо ти чогось потребуватимеш уночі, моє ліжко тут-таки, опостінь, біля твого, перебірка тонесенька. Як тільки ляжеш, одразу постукай мені, перевіримо, чи добре ми розуміємося.

І справді: того вечора я стукнув до неї тричі поспіль, а через тиждень, занедужавши, я стукав їй щоранку, бо бабусі хотілося якнайраніше подати мені молока. Ледве зачувши, як вона прокинулась, я наважувався (аби не змушувати її чекати й аби вона могла потім заснути знову) постукати тричі, делікатно і водночас чітко, бо боявся урвати сон у разі, якби я помилився і вона спала, авжеж, коли б вона мого стуку не почула, я б нізащо не насмів постукати ще раз.

У відповідь на мій триразовий стукіт негайно озивався такий самий, тільки з іншим відтінком, у якому вчувалася спокійна твердість, а потім для певности двічі повторювався, кажучи мені: «Не турбуйся, я чула, я вже йду»; і зараз же бабуся з'являлася. Я признавався їй у своєму страху, що вона мене не почує або подумає, що стукає сусіда; вона сміялася:

— Переплутати стукіт мого котуся з чиїмось іще! Та бабуся впізнає його серед тисячі інших! Думаєш, на світі водяться