Читати книгу - "Небезпечне сватання"

І виявилося, що першим у списку був дід самого Ларса! Членам ради стало трохи незатишно на душі. Ларс також був прикро вражений, але читав далі. Другим стояв дід Кнута Окре, бо обидва вони померли швидко один за одним. Кнут схопився з місця. Ларс замовк, усіх пойняв страх. Кнутового діда з давніх давен вважали благодійником громади і шанували, як нікого. Кілька хвилин панувала мовчанка. Нарешті Ларс кашлянув і знов заходився читати. Та з кожним ім’ям ставало ще гірше, бо далі йшли ті, що померли не дуже давно, і пам’ять про них іще жевріла в серцях родичів. Коли Ларс скінчив, Кнут тихо спитав членів ради, чи не здається і їм так, як йому, що навколо них сидять привиди. Смеркалось, і хоч у кімнаті сиділи дорослі чоловіки і їх було чимало, всім стало трохи моторошно. Ларс витяг з кишені сірники й засвітив світло, сухо зауваживши, що він, власне, не сказав нічого нового.

— О ні,— заперечив Кнут, схвильовано ходячи по кімнаті,— для мене тут було багато чого нового. Я тепер починаю думати, що ми платимо за цю залізницю надто велику ціну.

Ніхто не лишився байдужим до слів Кнута, і він запропонував переглянути справу.

— Ми були охоплені лихоманкою, яка тут панує,— сказав він, — і дуже перебільшили ту користь, яку нам може дати залізниця. Звісно, коли вона проляже не через нашу парафію, доведеться будувати дві станції в обох її кінцях замість однієї посередині й добиратися до них буде важче. Та не таке це страшне лихо, щоб через нього порушувати спокій мертвих.

Кнут, коли на нього нападало натхнення, знаходив чудові докази. Ще хвилину тому він не знав, що скаже, але тепер його слова переконали всіх. Ларс відчув, що його становище похитнулося, й вирішив бути обережним. Він удав, що погоджується з пропозицією Кнута, вважаючи, що такі спалахи почуттів найнебез-печніші спочатку, а потім вони охолонуть.

Та він прорахувався. На людей дедалі більшими хвилями накочувався страх, що доведеться потривожити останки своїх рідних. Те, про що жодне з них не думало, поки йшлося про кладовище взагалі, стривожило їх, коли торкнулося кожного особисто. Найдужче хвилювалися жінки. І того дня, на який було призначене чергове засідання, перед будинком громадської ради зібрався великий натовп. Був теплий літній день. Вікна в будинку були відчинені навстіж, і до зали людей набилося не менше, ніж стояло надворі. Всі відчували, що сьогодні відбудеться велика битва.

Над’їхав Ларс своїм гарним конем, і його гучно привітали. Він оглянувся навколо спокійно і впевнено. Здавалось, той натовп зовсім не здивував його. Він сів біля вікна, засунув соломинку до рота, і на його розумному обличчі майнула легенька посмішка, коли Кнут Окре підвівся і взяв слово на захист мертвих зі старого кладовища.

Але Кнут почав не з кладовища, а докладно розповів про те, як усі в запалі перебільшили ту користь, що її можуть отримати від залізниці, коли вона проляже через їхню парафію. На доказ він назвав точну відстань кожного хутора від найближчої станції, а тоді спитав:

— То навіщо ж було зчиняти таку бучу з тією залізницею, коли вона для громади не велике добро? Я відповім вам, навіщо. Деякі люди затівали вже не одну негарну справу, і їм потрібна нова, ще гірша, щоб забулись ті попередні.

А ще е такі, що хочуть, поки всі не протверезіша-ють, спродати свої хутори й садиби чужим, коли серед них знайдуться такі дурні, що куплять їх. І за ці брудні спекуляції мають розплачуватись не тільки живі, а й мертві!

Його промова справила велике враження на присутніх. Проте Ларс вирішив будь-що зберегти спокій. Він, усміхаючись, відповів, що, наскільки йому відомо, Кнут Окре сам був палким прихильником проведення залізниці, хоч, звичайно, ніхто не закине йому, що він щось тямить у спекуляціях. (По залі прокотився легенький сміх). Кнут не заперечував проти того, щоб останки чужих йому людей були перенесені на інший цвинтар задля будівництва залізниці. Та коли виникла потреба перенести його діда, раптом виявилося, що завдано кривди всій парафії!

Більше він нічого не сказав, тільки, посміхаючись, глянув на Кнута. Дехто також дивився на нього й посміхався. Проте відповідь Кнута приголомшила і його, й інших.

— Так, це правда. Я не зовсім розумів усе це, поки воно не зачепило моїх родинних почуттів. Може, це й сором, але ще більший сором не розуміти цього й досі, як не розуміє його Ларс. Ще ніколи, — додав він, — Ларсів веселий настрій не був таким недоречним, як тепер, бо для людей з нормальними почуттями ця справа дійсно обурлива.

— Тебе вона обурила зовсім недавно, — відповів Ларс, — тож будемо сподіватись, що ти скоро охолонеш. Може, для цього тобі варто подумати про те, що скажуть пастор, пробст, єпархіальне управління, інженери й уряд, коли почують, що ми спершу одноголосно прийняли постанову, а тоді приходимо і просимо, щоб її скасували. Спершу ми радіємо, співаємо пісні, а потім плачемо і виголошуємо надгробні промови. Коли вони не скажуть, що ми тут усі збожеволіли, то принаймні визнають, що останнім часом поводимось дуже дивно.

— Бог з ними, нехай кажуть, — відповів Кнут. — Ми й справді останнім часом поводилися дуже дивно, і пора вже нам схаменутися. Ми надто далеко зайшли. Надумали викопати з могил своїх дідів задля залізниці, позбавити їх місця останнього спочинку, щоб нам було легше добиратися до станції. Це все одно, що ми б переорали наше кладовище, щоб воно не стояло перелогом, а родило нам хліб. Похованих в ім’я господнє ми викопуємо задля грошей, в ім’я Молоха. Це не набагато краще, ніж обгризати кістки своїх предків.

— Такий закон природи, — сухо сказав Ларс.

— Так, для рослин і тварин.

— А ми