Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

— Здається, так.

Анітрохи не збентежена, Джекі сміється, підходить до вогню й по черзі підставляє до нього підошви чобіт.

— У вас іще є запитання, докторе?

— Так. Чи знаєте ви, чому «ми» наказали вам особисто постачати продуктами Гельсінгфорс?

Мовчанка. Я помічаю, що Джекі вагається з відповіддю, а коли нарешті відповідає, то дуже коротко:

— Ті «ми» думають, що тепер, коли Аніта поїхала до Парижа, ваша доля залежить тільки від Гельсінгфорс.

Джекі знову замовкає. Вона не каже про це більше нічого і переходить до іншої теми.

— До речі, взаємини з Гельсінгфорс і Одрі мене багато чого вчать. Повчальне й те, що відбувається з офіційного благословення в бараці охоронниць. Знаєте, докторе… — Вона підходить до мене, але не сідає. — Я ось питаю себе: чи варто позбуватися чоловіків? Я помічаю, що в середовищі жінок виникає ще одна стать і з’являються подружжя — з усіма проблемами, властивими подружній парі. Навіть така: кому мити посуд, котра з двох осіб у подружжі має панувати — «сильна» чи «слабка».

— Гадаю, посуд миє Одрі.

— У цьому немає найменшого сумніву, в Одрі становище домашньої рабині. Але я не певна, що над нею легко панувати.

Джекі знову замовкає. Потім рішуче викидає у вогонь сигарету, виходить з кімнати й повертається з карабіном, який ставить у куток біля нічного столика. Відтак старанно перевіряє, чи добре зачинені двері, вікна й віконниці. Дощ усе ще шалено періщить по ґонтовому даху. Я стежу поглядом за Джекі.

— Посуньтеся трошки, докторе, — каже Джекі й сідає поряд зі мною на ліжко. Потім повертає до мене грайливі блискучі очі. — Докторе, ви, безперечно, не сумніваєтесь щодо властивостей отого забороненого предмета, який Ріта сховала для мене.

— Правду кажучи, анітрохи.

— Але ви не знаєте, що я надала йому громадянського статусу. Авжеж, — весело провадить Джекі, — така вже сила уяви: я вхитрилася одухотворити цей ерзац. Ну, докторе, чому ж ви не питаєте, як я його назвала?

— Я не питаю про це, бо у вас такий вигляд, наче вам дуже хочеться сказати все самій.

Джекі сміється.

— І справді! — І додає: — То що, сказати?

— Коли ваша ласка.

Джекі дивиться на мене лукаво-лукаво, губи її від сміху стали повнішими, а в молодих очах зблискують радісні іскри.

— Так от, докторе, я назвала його Ральфом!

Джекі намагається вловити вираз на моєму обличчі й без угаву сміється. Похитуючись уперед-назад, вона розгойдує ліжко і від нападу веселощів аж підстрибує. Але очей з мене не спускає. Потім трохи потамовує сміх, досить невимушено кладе руку мені на стегно й залишає її там, не перестаючи дивитись на мене. Помалу її обличчя поважніє, погляд змінюється, і мій, гадаю, теж.

— Гаразд, — каже Джекі так, ніби щось нарешті вирішила. Вона скидає чоботи й щосили жбурляє їх один за одним у куток. Тоді швидко розстібає портупею, намотує її на кобуру й кидає на ліжко позад себе.

Хоч її бажання передається й мені, я не можу не подумати, яка іронічна ця ситуація. Побачивши всю цю військову амуніцію, розкидану по кімнаті, й нестерпне бажання Джекі розлучитися з нею, я усвідомлюю: в цю хвилину найбільша втіха для моєї охоронниці — я.

Повернувшись до Блувілла, я йду до Пірсів по Дейва. Він ще спить, і я помічаю, що Ріта, хоч вона зі мною сама — містер Пірс і Джон пішли поплавати перед сніданком, — навіть не намагається вимкнути підслуховувальний пристрій і підбити мене на таємну розмову. Одначе я добре бачу, що цікавість її так і розпирає. Вона міряє мене соколиним поглядом і, поки я обережно буджу Дейва, кружляє довкола, обнюхує мене, мов мисливський собака, а коли я прощаюся, всміхається й підморгує мені, мовби на щось натякаючи. Я починаю хвилюватися. Якщо можна, тільки обнюхавши мене, здогадатись, як я провів ніч, то мені, мабуть, слід прийняти душ.

Я роблю навіть більше: приймаю ванну й мало не засинаю в теплій воді. Дейв нагадує мені, що після дев’ятої сніданків у кафетерії не подають, але робить це, як завжди, стримано й делікатно. Поки я голюся, міняю білизну й одягаюсь, він не ставить мені жодного запитання. І ось я, змивши з себе по-англосаксонському водою та милом сліди бурхливої ночі, йду вельми імпозантний до замку й пошепки заводжу розмову з Дейвом. Я кажу синові, що нічого не можу йому розповісти, згадую тільки — з певним драматизмом — про епізод із шаленим потоком і детально описую притулок у лісі. Я потерпаю, що Дейв почне вередувати, але ні, від цікавості до моєї розповіді в хлопця лише тремтять над блідими щоками чорні вії.

У кафетерії я проминаю столик Огайна — щойно я ввійшов, він непривітно зиркнув на мене — і підсідаю до Ріти й містера Пірса та Джона, У мене нема бажання розмовляти, і я сподіваюся, що розмову підтримуватиме Ріта. А це Ріта робить чудово: нишпорячи гострими очима по залі, вона відштовхує погляди, які сьогодні вранці втуплюються в мене надто часто. Сам я не підводжу голови від чашки з чаєм і лише один раз зиркаю на столик, за яким сидять Берідж і Кроуфорд. На столик, а не на саму Берідж, бо ніяк не можу забути запитання про наші взаємини, яке так хвилює Гельсінгфорс. У цю мить