Читати книгу - "Шалені шахи"

Матвію Шаулі цей план геть не сподобався. Він сумнівався буквально у всьому: чи відкриють ворота заслані в місто люди? Чи впораються наливайківці з охороною? Чи зуміють впустити усередину козаків, щоб довершили початий розгром ворога?.. Коли ж панові вільному отаману набридло вислуховувати вельми дошкульні зауваження на адресу своїх людей, він запропонував пану гетьману діяти замість себе (тобто самому проникнути вночі у фортецю). Відповідь була такою: «Нема чого турбуватися! Запам'ятай моє слово, Северине: Кирик Остаф'євич сам, без примусу вискочить до нас у руки — ти йому, розторопному, тільки час дай».

Слова ці Наливайко зрозумів трохи своєрідно: начебто князь Ружинський покине напризволяще Білу Церкву від переляку перед військом повстанців і козаків. Тому відразу ж заходився спростовувати власну вигадку. Шаула спробував пояснити, що мав на увазі дещо зовсім інше...

Втім, нічого доброго з цієї суперечки не вийшло: обидва командири так і не зуміли домовитися, тому козацький гетьман зрештою вирішив поступитися всією ініціативою вільному отаманові. Хочуть наливайківці влаштувати нічний штурм білоцерківського замку? Що ж, нехай спробують! Зрештою, це ж їм потрібно захищати власні родини від шляхетської сваволі, а не козакам. Запорожці ж бо давно вже відірвалися від ворожого війська й укрилися на неприступній Хортиці, взяти штурмом яку не змогли б і десять Станіславів Жолкевських, разом узятих — куди вже одному впоратися?..

Тому Шаула й розкурював люльку, напустивши на себе безтурботний вигляд. Зате Северин Наливайко кинувся до своїх людей, щоб хоч якось підготувати їх до майбутньої вилазки. Часу залишилося обмаль: потрібно було встигнути до настання темряви, тоді як вогненний сонячний диск уже підповзав до затягнутого багряними хмарами обрію, передвіщаючи чи то вітряний ранок... чи то кровопролитну ніч.

Спочатку все складалося дуже навіть непогано. Побоювання козацького гетьмана виявилися необґрунтованими: заслані в Білу Церкву люди подбали про те, щоб ворота були вчасно відкриті. Скільки–небудь значного опору в самій фортеці наливайківці не зустріли, нечисленні воїни з князівського почту Кирика Остаф'євича майже відразу ж впали мертвими... Інша річ, що самого Ружинського немовби корова язиком злизала!!!

— Де князь?! Куди він подівся?! Знайти негайно!!! Хоч з–під землі його дістаньте!!! — репетував Северин Наливайко на своїх людей. Однак ті не слухали проводиря: побачивши розкоші білоцерківського замку, вчорашні селяни позабули про все на світі, їхні очі жадібно спалахнули... Повстанці вже готувалися до грабежу, коли з–за міських стін, з боку козацького табору долинули приглушені відстанню лементи й постріли. Що це таке?!

Зрозуміло, усі кинулися неорганізованою юрбою до головних воріт, а відкривши їх навстіж — далі в поле. Але тут на повстанців звалилася нова несподіванка: назустріч їм просто з нічної пітьми неслися вершники князя Кирика Остаф'євича!!! Зовсім не готові до такого повороту подій, наливайківці розгубилися... і перш ніж піші встигли вихопити шаблі з піхов, на них налетіли вершники.

Хто встиг уторопати, як діяти — ті відскочили убік, завдаючи ударів по ногах або корпусу найближчого коня, що летів галопом, а потім схрещували зброю з вершником — зрозуміло, якщо після падіння з пораненого скакуна той був здатен здійнятися на ноги. Однак переважна більшість кіннотників, на чолі із самим князем Ружинським, успішно увірвалися в замок через відкриті ворота, залишені взагалі без охорони.

— Та що ж це таке діється, га?!

Гетьман Шаула підлетів просто до Наливайка, зістрибнув з коня, обома руками схопив отамана за плечі й заходився щосили трусити, розпачливо викрикуючи:

— Як ти міг, Северине?! Як ти міг упустити Кирика, що йшов прямо до тебе в руки?! Що ж ти накоїв, Северине?..

Коли емоції хоч трохи вляглися, і Наливайко зажадав пояснень, Шаула розповів наступне. Виявляється, у той самий момент, коли повстанці кралися до тильних воріт фортеці, князь Кирило Остаф'євич вирішив вчинити ту саму «дурість», на яку так розраховував гетьман: залишивши в білоцерківському замку не більше двох десятків своїх людей, повів решту на нічний штурм козацького табору!

Не очікуючи нападу, козаки спочатку здригнулися, однак доволі швидко отямилися й дали нападникам належну відсіч. Більше того — почали тіснити людей князя Ружинського. Побачивши, що вилазка обертається явно не на його користь, Кирило Остаф'євич скомандував відступ, що доволі швидко перетворився на втечу.

Розуміючи, що в фортеці князівські воїни напевно наткнуться на наливайківців, запорожці підсилили натиск. Справді, люди Ружинського при такій розстановці сил виявлялися затиснутими з обох боків! До того ж, з огляду на погану видимість уночі, у їхніх рядах цілком могла виникнути паніка — тоді розгром був би неминучим, і прекрасний білоцерківський замок перейшов би в повне розпорядження повстанців...

Однак, новоспечені воїни–наливайківці не зуміли вчасно зорієнтуватися й абсолютно бездарно пропустили супротивника назад за фортечні мури! Тому Матвій Шаула й розгнівався так сильно: навчений гірким досвідом, князь Ружинський тепер нізащо не допустить другого прорахунку.

Ранком на стінах замку повстанці побачили кілька мотузок з удавками на кінцях, у яких бовталися повішені люди, заздалегідь заслані в місто Северином Наливайком, та їхні родичі. Це означало одне: робити під стінами Білої Церкви повстанцям більше нема чого.

От уже десять днів шляхта осаджувала повстанський табір, чим Станіслав Жолкевський був украй незадоволений. Якщо говорити начистоту, колишній полководець всього лише терпляче очікував, коли ж голод і спрага доконають непокірливу голоту.

Як не мріяв пан коронний гетьман скоріше завершити свою справу (бо розвідники доповідали, що на допомогу до наливайківців поспішають нові загони запорожців), однак здолати чотири ряди возів, намертво скованих міцними ланцюгами, його воїнам ніяк не вдавалося.

У свою чергу, шляхтичі теж майже нікому не давали висунутися за межі неприступної перешкоди. Рідкісні винятки спочатку становили браві козарлюги, які з кпинами та жартами викликали всіх бажаючих на «чесний лицарський двобій до смерті». Втім, незабаром було помічено, що поки увага коронних воїнів залишалася прикутою до двобоїв, з–під коліс возів потихеньку виринали якісь люди і щось збирали на землі,