Правда, диктатор більше хмурнів, наливався нездоровою кров'ю: всюди, коли з'являвся на люди в супроводі розплилої од нервових стресів дружини, він тільки відхаркувався, відшмаркувався, щось коротко писав ад'ютантам. Він впадав у меланхолію, з тією ж таки меланхолією керував бойовими діями, розбиваючи вщент найзатятіших полководців; він не радів, а сам не знати чого сидів у крихітній комірчині, бездумно водячи зламаним грифелем олівця по аркушах. Дехто подейкував, що це від невідомої науці статевої хвороби. Він наливався нездоровим салом, погляд його став схожим на лев'ячий, і православні богослови приписували це демонічності його особи, ставлячи це собі в теологічну заслугу. Говорилося про диктатора різне. Всіляке мололи, проте навряд чи воно було правдивим. Одне відомо – в боях він не брав безпосередньої участі. Подейкували, що його сутулу, згорблену постать можна було вгледіти на редутах, у бліндажах, але погляд диктатора надовго завмирав чомусь на небі, тобто в порожнечі, бо в тому поглядові навряд чи відбивалося небо. Вже після подій один полонений на допиті, підігрітому стусанами, видаючи секрети, повідав, що після виснажливого бою або шаленого бомбардування диктатор полюбляв пролітати над містом, втупивши нерухомі більма очей у люте пожарище; й отак – жоден м'яз не здригнувся на його обличчі. Казали, що таким робом він боровся з хворобою. Й це навряд чи ймовірно. Що ж тоді спонукало Ліліпута гасати на авто, стріляти з кишенькового пістолета по чорніючих тінях людей, заповнювати в'язниці – число патріотів від того доскочило небувалих доти чисел. Про те, що диктатор зовсім не хворий, свідчила одна ознака – лікаря при собі він не мав, а з кількох уцілілих листів його дружини дізналися, що напади ясновирощості відступили; а ще в тому листі багато говорилося про справедливість, про її порушення. Дружина писала, що, на диво, на час війни припало духовне відродження; всі, мов зголоднілі, чигали на бюлетені, вісники, ще свіжі, із запахом крові і фарби, де сповіщалося про кількість забитих, скалічених, поранених. Це додатково збуджувало. В далекій Європі мляво, мов від комашні, відмахувалися: що ви там говорите? Війна? Ми теж воюємо з усім арабським світом, китайцями – спробуйте вистріляти цих жовтопиких, їх-бо мільярди, а тут ще з товстопузими і знахабнілими німцями клопоту не минути. Народ-бо вже пройнявся таким духом, що несподівано відкрив, відчув містику химерної дійсності, – бо жадоба крови стала реальністю, недарма так полюбляють червону барву. Зараз їхні дружини носять жалобу і за чаєм, пріючи від модного вбрання, переказують новини, пошепки перебільшуючи кількість жертв. На цьому лист уривався. Одне слово – жив він відлюдьком, без почестей, без гостей і бенкетів, у високому палаці з високими стінами. Палац містив у собі також церкву, маленький ринок, пошту, телеграф. Це неподалік від Зеленого Острова. Щодо палацу, помилки не може бути – хоч руїни бачив не сам автор, а його колега, який на ту пору підробляв військовим кореспондентом, отаке армійське ледащо, якому заздрять його тилові колеги. Ще одна чутка, схожа на вірогідний факт, – в одному із залів, що був розташований трохи нижче від решти кімнат, містився справжній мавпячий розплідник. Тварин привозили з Бразилії, з Африки, з Австралії, звідусіль, де тільки водилися ці тварюки. Ночами, особливо влітку, в липні або серпні, коли сходив місяць уповні, під дахами стояв тугий сморід. Кажуть, що галас, зчинений звірами, тішив диктатора. Глупої ночі він сходив крутим спуском, по-дитячому затиснувши велетенську дриняку. Повагом проходився вздовж кліток, де утримувалися сотні, якщо не тисячі тварин; він дражнив їх дринякою; коли мавпи вишукували воші й чухмарили гузна – сідав на маленького стільчика, підібгавши ноги, і непорушними, налитими кров'ю очима спостерігав, як метушаться звірі. Найбільші, з широкими грудьми, нахабні, з осмисленим, майже людським поглядом, відразу кидалися в бійку, вищиривши жовті ікла; за хвилину тварі рвали загривки меншим своїм родичам. Втомившись, мавпи винувато роздували губи, звісившись на одній лапі, мстиво показували червоні гузна й шмаркали носами. В ту хвилину служники висипали банани і помаранчі, – мавпи зчиняли чергову бучу, бо їдла на всіх навряд чи вистачало. Коли їх окутувала хмара вискубаної шерсті, а стіни дригоніли від вереску, служники розганяли їх металевим пруттям, підсипаючи ще бананів. Нарешті понаїдалися. Найбільший павіан чи самець горили починав онанувати, молоді похоплювалися за ним; старші – їх меншість – шляхетно ляскали зубами комах, гидливо кривлячи пики. Диктатор розчулювався: на очах виступали сльози. Він наказував служникам принести кошик з ананасами і по черзі, мов ті нагороди, роздавав мавпам. Отож якийсь невдячний гамадрил цапнув його за руку – відтоді постала легенда, буцімто вождь отримав поранення в бою з державними військами і виявив неабияку хоробрість. Думаю, що чоловік він був не такий дурний, щоб підставляти голову під кулі невідомо кому.
Так він прожив три роки. Відомо, що на четвертий рік він спалив рідне містечко й перебрався на Зелений Острів, а війська його полишали клапоть за клаптем території, спроквола боронячись, – війна затяглася не на один рік. Розповідали, що якогось дня його застали в дикому нападі злості, з білою піною на губах – диктатор кричав, волав про зраду. Він оголосив, що здається на милість ворога. Це теж плітки. Щодо Зеленого Острова, де розташувалася його остання резиденція, немає ніяких сумнівів. Там він перебував до кінця, під захистом своїх гвардійців. Він байдуже слухав істеричні крики дружини. Аня клала на обліплений білим язик рожеві пігулки, а коли напади істерії не повторювалися, мовчала разом із чоловіком. З упевненістю можна сказати, що його з'їдала марнота минулих днів. Одного дня з'явився Лящ, який відбував покарання у божевільні. Завдяки війні він звільнився, тож прийшов до свого колишнього товариша. Але вони не змогли поговорити. Хоч би як натягували рівність розмови – з того нічого не виходило. Диктатор мляво реагував на філософські фанаберії Ляща, відказуючи, що людина нічого не варта, неспроможна вирішувати за себе, і думки її – не що інше, як порожня балаканина; керує людиною страх перед чимось, може, перед Богом, проте в цьому краю люди більш забобонні, ніж віруючі. І Лящ пішов ні з чим. Того року військове щастя знову повернулося до нього, проте злягла з паралічем його дружина, і диктатор просиджував у будиночку, схожому на очеретяний хлів, пив козяче молоко з вівсяними коржиками, тримаючись настанови свого батька.
Його підхоплювала течія часу, і він як міг опирався цьому. То не була хвороба, як зображували це пізніше літописці та історики. Напевне, для того й поруйнував він
