Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Але недовго червоні розбійничали в Єлисаветградському повіті. В останніх числах лютого командувач більшовицького фронту Володимир Антонов-Овсєєнко телеграмою наказав Єлисаветградському ревкому та виконкому евакуюватися в Полтаву, бо німецькі війська, які прийшли в Україну як союзники Центральної Ради, вже зайняли Голту… Єлисаветградські більшовики так шпарко тікали, що опинились аж у Харкові, а тоді й у Таганрозі, звідки виїхали до Москви.

Німецькі ж війська увійшли в Єлисаветград 8 березня…

Під час гетьманату Дроботковський брав участь в українській підпільній організації. Співпрацював із представником Директорії Вільчинським. На його завдання вів розвідку «проти німців і гетьмана, оскільки мав доступ в ці контрреволюційні кола». Брав і участь у боях проти німецьких частин, що здійснювали по селах каральні операції. Невдовзі молодий хорунжий переїхав до Києва, а тоді до Одеси.[497] Батькові ж 80 десятин землі у Нечаївській волості 1918 року, коли існувала приватна власність на землю, віддав селянам.[498]

Після падіння гетьмана Юрій отримав призначення на голову кавалерійської ремонтної комісії — мабуть, сам напросився. Та влада Директорії протрималася в Єлисаветграді недовго — вже 5 лютого 1919 року українські частини під ударами червоних змушені були залишити місто. Помандрував на південь і Юрій Дроботковський. Він шукав українське військо, котре, за чутками, було десь на лінії Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. У дорозі зустрівся з частинами Матвія Григор’єва, який під червоними прапорами йшов бити Антанту, що висадила в українських південних портах французькі, грецькі та польські десанти. Хорунжий Дроботковський приєднався до Григор’єва. У його війську командував сотнею.[499] Брав участь у тяжких боях за Одесу.

6 квітня Матвій Григор’єв на білому коні в’їхав в Одесу. Слідом за ним увійшла більшовицька влада з її чрезвичайками. Це, напевно, і стало причиною, що Дроботковський покинув григор’євське військо, яке, виганяючи з української землі одного окупанта, простеляло дорогу іншому.

Дроботковський не полишав надії знайти Армію УНР. Але її і слід прохолонув. Тоді він вирішив перейти румунський кордон, бо чув, що саме на територію Румунії перебазувався Запорозький корпус. Для цього прибився до російських частин, з котрими відступив на Тирасполь. Але цих до Румунії не пустили. Тоді він зголосився в польський 6-й уланський полк, з яким і перейшов кордон. За тиждень чи два «кадет-аспірант 6-го уланського полку Дроботковський» нишком залишив польську частину. Якийсь час жив у Кишиневі. Працював в українській місії в Румунії старшиною для доручень. З нею виїхав невдовзі в Галичину. Тут і розшукав українську армію. Був приділений до штабу Запорозького корпусу, де отримав призначення очолити охоронну сотню при 8-й Запорозькій дивізії. З нею і брав участь у боях.

«Згодом в м. Кременці, — згадував Юрій, — я поступив в інтендантство 8-ї дивізії, звідки перейшов до штабу артилерійської бригади…» Спочатку виконував обов’язки ад’ютанта командира, потім отримав призначення на посаду начальника зв’язку. «Але оскільки самої бригади не існувало… я, як людина ідейна, кинув службу».[500]

«У той час, — згадував він, — у мене почався внутрішній розлад, я бачив, що уряд УНР далекий від народу, як і поміщики. У більшовиків я побачив чисто народний рух, але не бачив національного. Мені здавалось, що комуністи йдуть проти національно-українських переконань».[501] За власним визнанням, Юрій «був ворогом совєтської влади як влади інтернаціональної».[502]

Влітку 1919 року він взяв участь у поході об’єднаних українських армій на Київ, окупований червоними москалями. «В 1919 р. під час наступу на Росію служив начальником зв’язку в 8-й артилерійській бригаді УНР, після заняття Києва був у таборах військовополонених у Денікіна, поки не втік з полону…»[503]

Якийсь час Юрій служив у отамана Ілька Струка, відділ якого від вересня 1919-го до початку 1920 року перебував у складі Добровольчої армії. «При білих» служив у заводській стайні. Невдовзі з «грабармії» Дроботковський втік, і не сам. Разом із 12 товаришами захопили два паротяги і дві броньовані «площадки». Неподалік Знам’янки Юрій залишив бронепотяги, а людей розпустив.[504] Сам же, швидше за все, помандрував до Холодного Яру, де панував Василь Чучупак і денікінської влади не було. Тут він, досвідчений кавалерист, очолив кінну сотню полку гайдамаків Холодного Яру. Як належить у лісовому житті, його «перехрестили», давши йому нове ім’я — Андрій Чорнота.

У Холодному Яру невдовзі, у лютому 1920 року, і зійшлася його стежка з доріжкою старшини Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського — в майбутньому письменника Горліса-Горського, автора роману «Холодний Яр». Сталося це в Мотриному монастирі. Ось як про це писав Юрій Городянин-Лісовський: «Після черниці до келії зайшов стрункий, але з ведмежими плечима козак, одягнений у кубанський козацький кожух, у татарській смушевій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього справжнього чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота…

Не привітавшись, сів навпроти мене… Я почувався якось незручно під його поглядом. Такий погляд буває хіба у мисливця, що вистежує небезпечного звіра.

Він глянув на срібне руків’я моєї шаблі.

— Містріханівський клинок? Добра сталь… Трохи затвердо загартована, зламатися може.

Мене здивувало, що він по оправі відгадав, який клинок. Мусив бути добрим знавцем зброї».[505]

Вони швидко потоваришували, а після того, як Городянин-Лісовський врятував Чорноті життя в одному з боїв, стали