Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

— У ній є фраза “Як хочеш — зруйную місто”. Ти склав пісню в місті?

— Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це навивається грою уяви.

— Ти склав її в саду?

— В парку.

Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кивнув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хитромудру гру і весь був у полоні азарту.

— Парк був великий?

— Не більше гектара.

І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки?

— Ні, над морем.

Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись.

— З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори?

— Так.

Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити набагато далі, ніж людина, і запитав:

— Гори були далеко від тебе?

— Найближча — на відстані чотири кілометри сто шістдесят метрів округлено.

А це вже можна було вважати першою — нехай маленькою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упевнений, що знайшов ключ.

— Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Великого Хазяїна.

— Правильно.

І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його Появленні?

— Так… — почав апарат, але тут у ньому щось тріснуло, гудіння змінило тональність.

— Заборонено, заборонено, заборонено, — забубонів апарат.

Тріск посилився. Заіскрили місця сполучень проводів. Спалахнули яскравим світлом блоки кристалів і на очах почали руйнуватися.

— Замкнуло! — гукнув Олександр Миколайович і кинувся на допомогу Дятлову, який вовтузився з акумуляторами. Але там ніяких неполадок не було, стрілки приладів показували, що енергія витрачається в нормі, витоку немає.

— Прилади брешуть! — роздратовано сказав Дятлов. Він висмикнув провід з клеми, взявся за оголений кінець і поквапливо відсмикнув руку.

— Обережно! — попередив Олександр Миколайович.

— Без вас знаю, — огризнувся Дятлов і пробурчав: — Усієї енергії цих акумуляторів не вистачило б для того, щоб спалити блок.

— Ви хочете сказати, це був спрямований сигнал, який ніс енергію? — запитав полковник, стривожений зауваженням конструктора.

— Я сказав лише про те, що твердо знаю, — буркітливі нотки в голосі Дятлова зникали, коли він розмовляв з полковником.

— А що ви думаєте? — звернувся Тарнов до Олександра Миколайовича.

— Ваш здогад може виявитися правильним, — відповів учений. Він зціпив руки за спиною, зсутулився і почав походжати тут же по вузькому стоптаному клаптю землі — три кроки в один бік, три кроки — в інший.

— Великий Хазяїн міг почути сповідь слуги на відстані і знищити його, — міркував полковник уголос, поглядаючи на Олександра Миколайовича: чи той чує? — А чому він просто не наказав йому вмовкнути?

Крокуючи й далі, вчений промовив:

— Він не всемогутній. Інакше…

Він змовк, але всім, хто чув і зрозумів його, стало не по собі. З’явилося відчуття, що хтось невидимий бачить їх, беззахисних, як солдатів на відкритій місцевості. Пролетів порив вітру, і тіні кущів заворушилися на землі, мов павутина, мов сіть, кинута під ноги.

— Не забувайте, що апарат пошкоджено — і наскільки серйозно, ми не знаємо, — відповідав полковникові далі Олександр Миколайович. — До того ж, якщо Великий Хазяїн — та істота, про котру я думаю, то цей помічник йому, можливо, більше не потрібний. Мавр зробив свою справу…

Телефонний дзвінок підняв Алю з постелі.

— Добрий день! — почувся в трубці знайомий голос.

— Добрий день! — відповіла вона. — А я вже заждалася твого дзвінка. Подумала — забув.

“Не забудеш того, що забути не в змозі”.

У неї затремтіли коліна, серце завмерло в чеканні…

— Я приїду.

— Коли? — в її голосі забринів переляк.

— Ти не хочеш?

— Я боюсь.

— Чого?

— Не знаю. Ти зупинишся в готелі?

— Ні. В тебе.

— Послухай, Юро, я зараз же поїду куди-небудь, утечу…

— Чому?

— Не знаю. А ти не лякай мене…

— Хочеш мене бачити?

— Хочу.

— То в чому справа?

— Не можу пояснити. А ти сам не розумієш?

— Облиш ці дурниці. Я приїду — і все буде гаразд.

У його голосі вчувалася така приголомшуюча впевненість, що Аля більше не заперечувала. Тільки запитала:

— Коли?

— За кілька днів.

Мовчання… Дуже тихо, так, що він насилу розібрав, прошелестів її голос:

— Коли приїдеш, подзвони біля дверей тричі. Два довгих і один короткий…

Це був домашній код — лише для своїх.

І потяглися гумові томливі дні. “Хоча б скоріше!” — думала Аля і згадувала… І його ласкаві очі, і незвичайні слова. В її квартирі оселилася співоча пташка — радісне тривожне чекання. І їй було вже не так самотньо.

У Алі знову затремтіли коліна в той вечір, коли з передпокою долинули три дзвінки: два довгих і один короткий.

Юра стояв за дверима з невеликим саквояжем у руці. Його втомлене обличчя всміхалося. А їй раптом стало сумно, і життя здалося заплутаним клубком ниток, що з ним погралося пустотливе кошеня. “Не здогадався квітів купити”,