Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

- Я не вірю жодному слову з цієї історії,- сказав Родон, скрегочучи зубами.- Думаю, що це підла брехня і що вигадали її ви, містере Уенгеме. Якщо я не отримаю від нього виклику, то сам його пошлю, хай йому чорт!

Той вибух люті смертельно злякав містера Уенгема, він побілів, як полотно, і глянув на двері.

Але він знайшов собі оборонця в особі капітана Мак­мердо. Той джентльмен підвівся з місця і, пересипаю­чи свою мову лайкою, почав дорікати Родонові за його тон.

- Ти доручив свою справу мені, то й поводься так, як я вважаю за потрібне, а не як тобі хочеться! Ти не маєш права, в біса, ображати містера Уенгема такими словами. Ми повинні, хай йому трясця, вибачитись перед вами, містере Уенгеме. А щодо виклику лордові Стайну, то шукай собі когось іншого - я його не буду передавати. Коли мілорд, отримавши добру прочуханку, воліє сидіти тихо, то хай сидить, бий його лиха година. Що ж до історії з... з місіс Кроулі, то тут, я вважаю, нічогісінько не дове­дено. Твоя дружина невинна, як каже містер Уенгем. У кожному разі, ти будеш останній дурень, якщо не візь­меш тієї посади і не триматимеш язика на припоні.

- Ви розмовляєте як розумна людина, капітане Макмердо! - вигукнув містер Уенгем, відчувши величезну полегкість.- Я ладен забути всі ті слова, які полковник Кроулі сказав мені в хвилину люті.

- Я й думав, що ви їх забудете,- глузливо мовив Родон.

- Не базікай зайвого, старий дурню,- добродушно ска­зав капітан.- Містер Уенгем не розбишака, до того ж він має цілковиту слушність.

- Цю справу, я вважаю,- зрадів стайнівський емісар,- треба остаточно пустити в непам’ять. Жодне слово не по­винне вийти за ці двері. Так буде найкраще не тільки для мого приятеля, але й для полковника Кроулі, що вперто вважає мене своїм ворогом.

- Думаю, що й лорд Стайн не буде про це розводи­тись,- сказав капітан Макмердо,- та й нам багато бала­кати ні до чого. Ця справа не дуже приємна, хоч як на неї дивитися, і чим менше буде мови про неї, тим краще. Налупцювали вас, а не нас, і якщо ви задоволені, то ми теж, думаю, не повинні мати претензій.

Після цього містер Уенгем узяв капелюха, а капітан Макмердо пішов його провести, зачинивши за собою двері, щоб Родон міг собі полютувати на самоті. Коли обидва джентльмени опинилися надворі, капітан Макмердо суворо глянув на маркізового посланця, і на його круглому при­вітному обличчі з’явився вираз далеко не шанобливий.

- Вам збрехати, як мені чхнути, містере Уенгеме,- сказав він.

- Ви мене перехвалюєте, капітане,- відповів той усмі­хаючись.- Але кажу вам чесно, як на сповіді: місіс Кро­улі запрошувала нас на вечерю.

- Авжеж, і в місіс Уенгем заболіла раптом голова. Ось що: я маю тут банкноту на тисячу фунтів і хотів би вам її вручити, якщо ви зволите видати мені розписку. Я вкла­ду банкноту в конверт для лорда Стайна. Мій приятель не буде з ним битися. Але його гроші нам не потрібні.

- Усе це непорозуміння, сер, суцільне непорозуміння,- з найневиннішим виглядом мовив містер Уенгем, і капітан Макмердо, провівши його до східців клубу, відкланявся саме тієї миті, коли з’явився сер Пітт.

Вони були трохи знайомі, і капітан, повертаючись з ба­ронетом до кімнати, де сидів його брат, під секретом розпо­вів серові Пітту, як йому пощастило владнати справу між лордом Стайном і полковником.

Звичайно, сера Пітта дуже втішила ця звістка; він тепло привітав брата з мирним залагодженням прикрого конф­лікту, принагідно прочитавши йому мораль про те, якого лиха завдають дуелі і який недосконалий цей спосіб вирі­шувати суперечки.

Після такого вступу він ужив усе своє красномовство, щоб помирити Родона з дружиною. Він переповів йому слова Бекі й додав, що це може бути правдою і що сам він вірить у її невинність.

Але Родон нічого не хотів слухати.

- Вона ховала від мене гроші протягом десяти років,- мовив він.- Ще вчора вона божилася, що нічого не брала від лорда Стайна. Бо знала, що всьому кінець, коли я знайду гроші. Якщо вона, Пітте, й невинна, то поводилась не краще за винну, і я не хочу її бачити, не хочу!

І він похнюпився, пригнічений, зломлений своїм горем.

- Бідолаха,- сказав Макмердо й похитав головою.

Якийсь час Родон Кроулі плекав думку відмовитись від посади, що дісталася йому завдяки такій мерзенній про­текції, і навіть хотів забрати сина зі школи, до якої лорд Стайн влаштував хлопця, дбаючи про свою власну користь. Але врешті брат і Макмердо вмовили його прийняти те добродійництво; особливо на нього вплинули докази ка­пітана, що змалював йому, як лютуватиме лорд Стайн, коли згадуватиме, що допоміг зробити кар’єру своєму во­рогові.

Коли маркіз Стайн одужав і почав виходити з дому, міністр колоній якось зустрів його і, вклонившись, щиро подякував від свого імені й від імені міністерства за таку чудову рекомендацію. Можна собі уявити, з яким задово­ленням лорд Стайн вислуховував ті компліменти.

Таємницю його сутички з полковником Кроулі пущено в непам’ять, як сказав Уенгем, тобто її пустили в непам’ять секунданти і самі супротивники. Але вже того самого вечора про неї говорили за п’ятдесятьма обідніми столами на Ярмарку Суєти. Самий тільки пронозливий Кудкудакт побував на семи вечірках і скрізь розповідав цю історію з відповідними поясненнями й доповненнями. З якою вели­чезною втіхою слухала її місіс Вашингтон Уайт! Дружина єпископа Ілінгського не знаходила слів, щоб передати своє обурення; єпископ того ж таки дня завітав до Гонт-гауса й записав своє прізвище в книзі гостей. Малий Саутдаун був засмучений; засмутилася і його сестра, леді Джейн, дуже засмутилася, запевняю вас. Леді Саутдаун написала про це другій своїй дочці на мис Доброї Надії. Днів зо три ціле місто гомоніло про цю історію, і вона не попала в газети тільки завдяки зусиллям містера Вога, що мав вказівку від містера Уенгема.

Судові виконавці й оцінювачі наклали арешт на майно бідолашного Реглса з