Читати книгу - "Пригоди Гулівера, Джонатан Свіфт"

Одного разу, коли я вважав уже, що щасливо влаштувався на все життя, мій хазяїн покликав мене до себе раніше ніж звичайно. З вигляду його я побачив, що він почуває себе ніяково і вагається розпочати розмову. По короткій мовчанці він сказав, що не знає, як я поставлюся до його слів, але на останній великій раді, коли постало питання про єгу, представники наради висловили незадоволення з того, що його родина тримає в своєму домі єгу (тобто мене) й поводиться з ним скоріше як із рівним собі, ніж як з диким звіром. Усім відомо, що він часто розмовляє зі мною, неначе має якусь користь чи приємність від мого товариства, хоч це суперечить законам природи та розуму і є не чуваним серед них доти явищем. Отже, йому запропонували або поводитись зі мною надалі як із звичайним єгу, або ж вислати мене туди, звідки я прибув. Першу пропозицію гуїгнгнми, які бачили мене, рішуче відхилили: вони доводили, що, маючи деякі зачатки розуму та природні вади вдачі єгу, я можу підбити цих тварин утекти до вкритої лісом гірської частини краю і звідти гуртами нападати вночі на садиби гуїгнгнмів і нищити їхню худобу, що так природно для ненажерливих звірів, які ненавидять працю.

Хазяїн додав, що всі його сусіди щодня напосідають на нього, вимагаючи виконати ухвалу ради, і що він не може далі зволікати. Він вважав, що я навряд чи зможу доплисти до якоїсь іншої країни і що мені слід зробити екіпаж на зразок тих, якими в нас, згідно з моїми розповідями, їздять морем; мовляв, у цій роботі мені допомагатимуть і його власні слуги, і слуги його сусідів. Наприкінці він сказав, що коли б його воля, то він охоче залишив би мене назавжди в себе на службі, бо помітив, що я вилікувався від деяких поганих звичок та нахилів, намагаючись, скільки дозволяє моя нижча натура, наслідувати гуїгнгнмів.

Скажу, до речі, що ухвали генеральної ради мають у них назву гнглоайн, що в перекладі означає умовляння. На думку гуїгнгнмів, розумну істоту не можна до чогось примушувати - можна тільки давати їй поради або умовляти, а ті, хто не скоряється розумові, позбавляють себе права називатися розумними створіннями.

Слова хазяїна так приголомшили й засмутили мене, що я не витримав і в розпачі упав непритомний до його ніг. Коли я прийшов до пам'яті, хазяїн сказав, що він уже вважав мене за мертвого (бо така дурна природна слабість їм невідома). Я кволим голосом відповів, що смерть була б для мене занадто великим щастям, бо хоч я не наважуюсь засуджувати ухвалу ради чи наполегливість його приятелів, але моєму дурному і зледащілому розумові здається, що вони занадто суворі. Я сказав також, що не зможу проплисти й ліги, тоді як до найближчого берега, певно, не менш як сто ліг, а багатьох матеріалів, потрібних для спорудження невеликого судна, яке могло б відвезти мене звідси, у їхній країні немає; проте, скоряючись ласкавій волі його милості, я таки спробую зробити човен, хоч наперед вважаю цю спробу за безнадійну, а себе самого приреченим на загибель. Далі я признався, що мене найменше лякає неминуча загибель, навпаки - якби я випадково врятувався від смерті, то як же я міг би доживати віку серед єгу й знову погрузнути в нечесті, не маючи перед очима прикладів, що скеровували б мене на добру путь? А втім, я добре знаю, що всі постанови мудрих гуїгнгнмів якнайкраще обгрунтовані й не мені, жалюгідному єгу, намагатися похитнути їх. Отже, уклінно подякувавши його милості за обіцяну допомогу слуг і попросивши дати мені достатній час на спорудження човна, я сказав, що постараюся зберегти свою нікчемну особу, щоб, повернувшись до Англії, прислужитися моїм землякам, вихваляючи преславних гуїгнгнмів та виставляючи їхні чесноти як гідний наслідування зразок.

Дуже ласкаво відповівши мені кількома словами, хазяїн дав два місяці на те, щоб зробити човен, і звелів гнідому лошакові, моєму приятелеві слузі (на такій відстані я насмілююсь назвати його своїм приятелем), виконувати мої розпорядження, бо я сказав, що мені досить буде одного помічника і що я знаю прихильність гнідого до мене.

Разом із гнідим я насамперед подався до берега, туди, де колись примусили мене висісти заколотники матроси. Я зійшов на горбок і, роздивившись навкруги, побачив у північно-східному напрямі щось схоже на острівець. Діставши підзорну трубу, я виразно розгледів його; за моїми розрахунками, до нього було ліг із п'ять, проте гнідому лошакові він здавався лише блакитного хмаркою, бо, не мавши ніякого уявлення про інші країни, він не міг вирізняти в морі далеку річ так, як ми, звичні до цієї стихії.

Відкривши острів, я не роздивлявся більше, бо вирішив, що, коли пощастить, він буде першим притулком у моєму засланні, а далі хай буде так, як судила доля.

Повернувшись додому й порадившись між собою, ми з гнідим лошаком подалися до найближчого гайка, де я ножем, а він гострим кременем, дуже вміло, як то водиться у них, насадженим на дерев'яне держално, понарізували дубового гілля з ціпок завтовшки та кілька грубших жердин. Але я не надокучатиму читачеві докладним описом своєї праці, а скажу тільки, що з допомогою гнідого, який виконував найтяжчу роботу, я за шість тижнів змайстрував човен на зразок індіанської піроги, але куди більший, і обтягнув його шкурами егу, міцно зшитими докупи конопляними нитками, яких сам насукав. На вітрило також пішли шкури цих тварин, тільки щонаймолодших, бо у старих вони занадто цупкі й грубі. Я зробив четверо весел, наготував про запас вареного м'яса кролів та свійської птиці і взяв у човен дві посудини - одну з молоком, а другу з водою.

Я випробував свій човен на великому ставку біля будинку хазяїна, потім підправив те, що було в ньому негаразд, і замазав усі шпарки лоєм єгу - так, що він міг витримати тепер і мене, і мій вантаж. Зробивши все, що міг, я попросив у хазяїна кількох єгу і під доглядом гнідого лошака та ще одного слуги обережно доправив човен на берег моря.

Коли все було готове і настав день мого від'їзду, я попрощався з хазяїном, його дружиною та всією родиною. Очі в мене були повні сліз, а серце розривалося з жалю. Але хазяїн, почасти з цікавості, а почасти, може, і з приязні до мене (коли я можу сказати це без хвальби), захотів