Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

А хоть тоті душі уміють літати, ніде вони не відлітають, ніде не утікають, лиш на своїх вуглах ночують, на своїх хрестах та на серпах та лемішах свою покуту спокутовують.

І тоді тікає від них сонце у море.

І лишаються вони самі-саміські серед темної ночі.

Але поет поклав їм церкву і всіх їх скликає, за ними білі голуби розсилає, аби у цій церкві сідали та й аби йому свою кривду розказували і аби показували, хто за них гріх має мати?

Та й кожній душі поклав він камінний престол та й замаїв його цвітом.

А люди йдуть у ту церкву та й розпізнають кожну душу.

А дєдеві вишеньки розцвілися та й заговорили:

«Не клади, синку, престолів чорній розпуці та й талану не збавляйся!»

«Не бійтеся,- каже,- дєдю, я вашого талану не змарную!»

«А чого ж від тебе такий смуток віє?»

«Сказала мені мама, що я затроєний!»

І тоді з дєдевої вишеньки полетів цвіт на мамину могилу. І, мабуть, дєдя із мамою із-за нього посварилися, бо на той цвіт роса впала. А сонце зійшло керваве, і тоту росу запалило, і селами обносило. І села горіли, як керваве море…

Помірки вилися, як скажені, і з’їдали мужицьку силу. Мужики ослабали, і своїх дітей на своє місце клали, і, конаючи, землю цілували та й дітям наказували, щоби тую землю зубами тримали.

А мужицькі душі прилітали ’д нему, як бджілки до квіту, і просилися на ніч у його церкву.

А поетове серце розпукалося - а поетова душа плакала…

Поклав серце і душу на мамину могилу і вилляв з них всю отруту на зелену мураву.

Тоді померкли його очі, посиніли уста і руки і задеревіли ноги, і він чув, як уся сила з нього зійшла,- та й упав на могилу і лежав, як прядиво…

Повиділа того мамина вишенька та й його пробудила і до нього заговорила:

«Не збувайся, синку, ні свого болю, ні розпуки, бо збудешся сили та й життя свого!..»

І поет прокинувся і спрагненими устами спивав, як дитина, всю свою отруту.

І як він її знов випив, то почув у собі силу, гейби другий раз на мужицький світ народився.

І поклонився мамі, та й підніс голову, та й ішов у село під вечірню годину.

Такий дужий та ясний, як весняний вечір.

А над ним мерехтіли його камінні слова, гей зорі…

Зрадувалися ниви і своїми житами і пшеницями йому поклонилися.

Зрадувалися кернички долинами і нарвали синіх квіток із своєї мурави та й уплели йому віночок.

А весняний вітрець той вінок йому на голову звіяв.

Поклонилися йому запашні сади своїми молоденькими головками.

Поклонилися йому шумні луги своїми соловейками.

Поклонилися йому білені хати своїми челядинами.

Повиходили з хат газди і газдині й галузки цвіту йому під ноги метали, до його зорей чорні ручки простягали і його вітали:

«Добрий вечір, пане-брате, твоїм зорям і тобі!»

Ой, Василю, пане-брате, ялося ти жити,

Ялося ти сороківці в коморі лічити.

Сороківців бербениці, овець чередами,

Та й як Дунай пшениченьку всіми левадами.

Ялося ти, пане-брате, сірі воли мати -

Тонкі ниви мужицькії у розгін орати,

У розгін орати - співанки співати,

Аби земля здригалася, аби чула мати.

Ялося ти, пане-брате, мід-горівку пити -

Темненької ночі-бурі шинкарку любити,

Аби твої бистрі очі супочивок мали...

Аби твої тяжкі думки грались і літали...

Аби твої буйні мрії ні раз не німіли...

Аби тебе твої ручки ні раз не зболіли!..

Земля стогне-ридає…

А вони на чорній ріллі родяться, як чорні цвіркуни. Сонце їх пражить, а вони плачуть під межами у розпругах, та й мамину роботу стримують, та й мамині співанки проганяють.

Але за сонцем та й за мамами біжить ніч темна, та й загонить їх у хатки темні, як печери, та й навперед ватри кладе, та й у маминих сльозах купає.

А дєді, що переломані з помірків вернули, підкидають їх, як гарбузами, і пінкою з молока їх годують.

І бахурі ростуть, як хліб увесні.

І на вінику по хаті брикають, і дєдю за чупер мичуть, і з мами хустку здіймають.

Ростуть такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина.

Або такі, як папірчики, тоненькі, як лен, дрібненькі.

Або такі, як сухий бур’ян, зів’ялі.

Або, як щенята коло голої кістки…

Або такі, що рідний батько кидає їх у річку, аби більше не перемерзали і не голодували.

Та й є їх тільки, що батьки просять на них чуми.

Але всі вони сяють живими очима та й шукають дуги на полю та й керничок ясних.

А мами йдуть з міста й гулють їх ’д собі червоними яблуками і біленькими булками.

Та лишень вони привчаться по землі ходити, вже вони в роботі, вже стернею ноги колять, вже худібкою журяться, у яслах ночують, кулаки харчують, сльозами вмиваються.

А коли хлопці у неділю зірвуть у полі зелений колос і собі під церквою личко гладять, то батьки їх за цю марнотратність картають і хліб шанувати бучками навчають.

А дівчатам мами червоні губки напирають, аби співанками втомленим батькам серця не підтинали…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ще видко їх сліди, куди вони бігали, ще чути їх дитячий голос, що дзвенить, як дзвінки на лошаках, а вже вони у ярмо упряжені, вже їх головки похилені, вже їх очі хмарою заступлені. Вже роса їсть їм ноги, а сонце спалює красу з личка і оре чоло та й потом силу у землю стягає.

З мозілів кладуть собі хати,