Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

Олесина доч­ка Нас­тя підрос­ла й ста­ла ду­же гар­ною дівчи­ною. Во­на по­ча­ла вчи­тись гра­ти на фор­теп'яні в од­ної да­ми в пансіоні. Олесі те­пе­реч­ки до­во­ди­лось ку­пи­ти фор­теп'ян. Раз до Ба­ла­бу­хи заїхав Бон­ковський, кот­рий вже дав­ненько оже­нивсь з шлях­тян­кою. Оле­ся роз­ка­за­ла йо­му, що шу­кає ку­пи­ти собі фор­теп'ян.

- Купіть у ме­не, - моя жінка хо­че про­да­ти. Я не­до­ро­го візьму: сто кар­бо­ванців. 3араз-та­ки приїдьте, по­дивіться та й за­би­рай­те йо­го, - ска­зав Бон­ковський.

Олеся поїха­ла з доч­кою до Бон­ковсько­го, по­ди­ви­лась на фор­теп'ян звер­ху і все­ре­дині, хоч во­на в цьому ділі нічо­го не тя­ми­ла, й зап­ла­ти­ла гроші.

Через два дні дві па­ри волів впрос­тяж при­вез­ли до Ба­ла­бу­хи на подвір'я през­до­ро­ву ма­хи­ну. Фор­теп'ян лед­ве вліз у двері й зай­няв по­ло­ви­ну світлиці. Пу­за­тий, хвос­та­тий та но­га­тий фор­теп'ян був схо­жий на яко­гось до­по­топ­но­го звіра. Бон­ковський тро­хи йо­го по­ла­го­див, по­об­мо­ту­вав нит­ка­ми по­ла­мані мо­ло­точ­ки, поп­рик­ле­ював, що по­одс­та­ва­ло, й зіпхнув Олесі за добрі гроші ту цивілізацію, кот­ра вже го­ди­лась на дро­ва.

Ради тієї цивілізації Оле­ся звеліла обк­леїти за­лу біли­ми шпа­ле­ра­ми, кру­гом стін пос­та­ви­ла но­веньку мебіль. Але ста­рий фор­теп'ян швид­ко зра­див Олесі: че­рез рік нит­ки по­роз­мо­ту­ва­лись, мо­ло­точ­ки по­одс­ка­ку­ва­ли, стру­ни по­ча­ли рва­тись і дзиж­ча­ли, як гедзі в спасівку. Нас­тя сіда­ла бренька­ти, а під її пальця­ми тільки й бу­ло чу­ти цо­кан­ня та стукіт мо­ло­точків.

Балабушиха щоміся­ця кли­ка­ла нап­рав­щи­ка-органіста нап­рав­ля­ти фор­теп'ян та ла­го­ди­ти йо­го, скле­юва­ти мо­ло­точ­ки. Во­на ду­же лю­би­ла му­зи­ку, лю­би­ла слу­ха­ти, як доч­ка гра­ла не­мудрі вальси та ма­зур­ки або співа­ла руські ро­ман­си та ук­раїнські пісні.

Раз влітку Оле­ся пішла з Нас­тею в крам­ни­цю ку­пу­ва­ти стрічки. Во­ни увійшли в крам­ни­цю. Двері й од­ним од­но вікно бу­ли звер­ху завішені чер­во­ною ма­терією, кот­ра зак­ри­ва­ла до по­ло­ви­ни вікно й про­пус­ка­ла в крам­ни­цю чер­во­ну­ва­тий світ. Про­вор­на чор­ня­ва Су­ра Вольчи­ха при­су­ну­ла до при­лав­ка два стільці. Да­ми посіда­ли. Після знадвірнього ду­же яс­но­го сон­ця во­ни дов­го не мог­ли об­бу­тись з тем­ря­вою й нічо­го не ба­чи­ли в темній крам­ниці, на­че в пог­ребі. Але в тем­ряві жидівсько­го за­кут­ка задз­венів чу­до­вий ба­ри­тон. Ба­ла­бу­ши­ха обер­ну­лась і приміти­ла в дру­го­му кут­ку ма­га­зи­ну ко­ло при­лав­ка мо­ло­до­го блон­ди­на. Па­нич сто­яв, ви­со­кий, пос­тав­ний та рівний, як стру­на, й тор­гу­вав­ся з Вольком. Ку­ценький піджак об­хоп­лю­вав йо­го тон­кий, круг­лий, не­на­че ви­то­че­ний стан. Йо­го дов­го­об­ра­зе ли­це на­га­ду­ва­ло тро­хи німця, тро­хи по­ля­ка й бу­ло ду­же оригінальне. З пов­них щік спа­да­ли на гру­ди ру­сяві, м'які, як шовк, бурці. З-під м'яких, блис­ку­чих вус виг­ля­да­ли рум'яні, ма­ли­нові повні гу­би. Ви­со­кий лоб по­да­вав­ся на­зад, і по го­лові роз­си­па­лась і спа­да­ла на плечі розкішна зо­ло­тис­та гри­ва з лег­ки­ми ку­че­ря­ми на кінцях. Про­вор­ний блон­дин го­лос­но й дрібно тор­гу­вав­ся з Вольком. По йо­го ук­раїнській мові, пе­ремішаній з руською, по йо­го німецькій ви­мові примітно бу­ло, що то був чу­жо­зе­мець. Ба­ла­бу­ши­ха шви­денько спус­ти­ла ву­аль на ли­це.

Вольчиха на­ки­да­ла цілий при­ла­вок ко­ро­бок. В ко­роб­ках і по при­лав­ку ма­ня­чи­ли чер­воні, й зе­лені, й сині стрічки. Вольчи­ха роз­гор­та­ла стрічки, мо­ло­ла язи­ком, ніби млин, та вих­ва­лю­ва­ла свій крам. Ба­ла­бу­ши­ха не чу­ла ні од­но­го її сло­ва й нас­то­ро­чи­ла ву­ха в той ку­ток, де сто­яв мо­ло­дий чу­до­вий блон­дин.

Волько ле­пе­тав язи­ком незгірше своєї жінки, вих­ва­лю­вав ма­терії для літнього кос­тю­ма, роз­гор­ту­вав їх, розвішу­вав на при­лав­ку, до­ка­зу­вав, що во­ни міцні й не­ли­нючі, бо­жив­ся, при­ся­гав­ся, роз­тя­гав ма­терію ру­ка­ми, ку­сав зу­ба­ми й навіть сли­нив язи­ком. А тим ча­сом ціка­вий жи­док всти­гав про­ва­ди­ти зовсім побічну роз­мо­ву й роз­пи­ту­ва­ти по­куп­ця, не­на­че він сидів з ним десь у гос­тинній.

- Пане Га­нуш, на­беріть оцієї па­ру­си­ни - не бу­де­те жал­ку­ва­ти! Їй-бо­гу, це заг­ра­ниш­на. От по­дивіться, яка во­на гус­та та міцна, аж лу­щить, аж гу­де в ру­ках. Як же вам жи­веться в нашій сто­роні? Чи звик­ли до на­шої Ми­ронівки? - пи­тав Волько, сми­ка­ючи в ру­ках кінець па­ру­си­ни, не­на­че він хотів її пе­рер­ва­ти.

- Привикаю пот­ро­ху. Я бу­вав в світах, і ку­ди приїду, - за­раз при­ви­каю. Але, Вольку, по­ка­жи лиш кра­щої ма­терії, - ска­зав Га­нуш. - Я ваші но­ро­ви доб­ре знаю; ви по­ка­зуєте пе­редніше що най­по­ган­ше, а потім трош­ки кра­ще, а потім ще кра­ще… Ме­не не підду­риш.

Волько про­жо­гом ки­нув­ся до стільця, ско­чив на йо­го й дос­тав з по­лиці ще дві шту­ки ма­терії.

- Оце вже та­ка ма­терія, що й за гра­ни­цею рідко де мож­на знай­ти. Ай-ай! Що за ма­терія, що за ма­терія! Це аг­лицька ма­терія. Чи тільки до­чок ди­рек­то­ро­вих вчи­те на фор­теп'яні, чи й си­на? - при­ки­нув Волько, роз­гор­та­ючи шту­ку па­ру­си­ни.

- Вчу до­чок і синів, а ко­ли хоч, то й те­бе вив­чу. Але ти знов дос­тав та­ко­го, що го­диться но­си­ти по­го­ни­чам. А знай­ди ли­шень ще кра­що­го, - ска­зав Га­нуш.

- Їй-богу, кра­що­го вже не­ма на світі й не мо­же бу­ти. Яко­го вам ще кра­що­го тре­ба? Це вже фран­цузька ма­терія по­по­ло­вині з шов­ком. А чи до­ро­го вам пла­тить ди­рек­тор за дітей? - пи­тав Волько й ра­зом з тим про­вор­но ви­со­ло­пив язи­ка, по­ли­зав кінчик ма­терії й по­ка­зав Га­ну­шеві. - От по­дивіться: їй-бо­гу, не зли­няє до са­мої ва­шої смерті.

- О, ли­бонь, швид­ко до­ве­деться мені вмер­ти, - ска­зав Га­нуш. Ба­ла­бу­ши­ха й доч­ка осміхну­лись і пе­рег­ля­ну­лись з Га­ну­шем. Га­нуш ки­нув на дам своїми синіми ти­хи­ми очи­ма.

Тим ча­сом Вольчи­ха си­па­ла сло­ва­ми, на­че го­ро­хом:

- Пані, що я вам ска­жу! Беріть оці чер­воні стрічки. Це такі доб­рящі! Бо­дай мені на тім світі до­ве­лось вби­ра­тись в такі стрічки! Бо­дай мені та­ка смерть гар­на, як гарні оці стрічки! Це з Бер­ди­че­ва конт­ра­бан­да, - ска­за­ла Вольчи­ха Ба­ла­бу­шисі на са­ме ву­хо.

Балабушиха пе­ре­би­ра­ла в ру­ках стрічки й навіть не слу­ха­ла, що го­во­ри­ла Вольчи­ха. Во­на ми­лу­ва­лась чу­до­вою пос­тат­тю Га­ну­ша, слу­ха­ла йо­го му­зич­ний го­лос, ло­ви­ла очи­ма йо­го делікатні ма­не­ри, приміти­ла йо­го тонкі довгі пальці в зо­ло­тих перс­нях. З роз­мо­ви Волька во­на, до­га­да­лась, що то був вчи­тель му­зи­ки в ди­рек­то­ра ми­ронівської са­харні.

Волько ще раз поліз на по­лиці й про­вор­но ски­нув ще дві шту­ки ма­терії. Га­нуш виб­рав ма­терію. Волько вхо­пив ар­ши­на й так швид­ко ма­хав ним та на­тя­гу­вав ма­терію на ар­шин, що ма­терія аж лу­ща­ла в йо­го ру­ках. Волько та­ки вкрав на мірі пів-арши­на. Га­нуш взяв ма­терію під пах­ву, на­ки­нув на свої нас­тов­бур­чені ку­чері німецько­го кар­ту­зи­ка й вис­ко­чив з ма­га­зи­ну, приспіву­ючи якусь арію на ході.

Балабушиха те­пер тільки пе­ре­ве­ла дух і по­ча­ла приміча­ти чер­воні й сині, й усякі стрічки, стьожки, по­ча­ла